– Може, Гнідий? – озвався Єлень. – У мого старого був гнідий кінь, не дуже великий, але добрий, витривалий…
– Е ні… Гнідий для танка не підходить, – заперечив Кос.
– Олександр Македонський мав славнозвісного Буцефала, – усміхаючись, мовив Василь, – а Роланд у Ронсевальській долині бився, сидячи на Вейлантіфові – баскому аргамаку…
– От і нашу машину треба назвати якось урочисто, або як людину.
– Ти, певно, хотів би, щоб її назвали Ліда чи Маруся, я тепер уже й сам не знаю, – відрізав Єлень.
– Облиш, – перебив його Василь. – І взагалі замовкніть, краще послухайте.
Міни вибухали рідше й десь лівіше. В паузі між вибухами танкісти почули слабкий рокіт.
– Це не танк.
– Стривай, уже нічого не чути. Може, то тільки здалося.
З правого борту, від лісу, хтось постукав у броню.
– Що таке? – закричав Єлень. – Не лазьте там, поки міни рвуться.
– Відчиніть, – озвався знайомий мелодійний баритон.
– Боже мій! – застогнав Єлень, поспішаючи відкрити люк. – Ви, пане генерал, прийшли під таким вогнем…
Тримаючи в руці свою нерозлучну люльку, командир бригади стояв на броні і всміхався.
– Нічого, у мене не влучать. Хотілося б побалакати з вами, але я не сам. Може, заліземо всередину? Вміститься у вас двоє дітей? Один товстий і один тонкий.
Генерал, хоч і був повний, спритно вліз у башту, але другому, низенькому худорлявому селянинові в піджаку, довелося помагати, бо він застряв у отворі люка й не міг натрапити ногами на якусь опору. Нарешті його все-таки втягнули і люки закрили.
– Слава Ісусу, – привітався він із темряви.
– На віки слава, – чемно відповів Густлік, вмикаючи світло.
Тепер танкісти побачили, що селянин той шпакуватий і, видно, кілька днів не голився, бо сивіюча щетина стирчала йому на підборідді й на худій шиї, позначеній вузлами жил.
– Ой, тісно тут у вас, – сказав він.
– Хатина тісна, але тепла. Воюватимете з нами, ґаздо? – Єлень поблажливо поплескав його по плечу.
– Ой, обережно, пане, помаленьку. Знаєте, ми з жінкою саме пекли хліб, а тут приходять руські й кажуть, що відступатимуть. Шкода було хліб залишати, от ми й чекали, поки не допечеться, а потім як німець почав бити, то ми вкинули гарячі буханці в мішок, схопив я його на плечі, а стара взяла корову на налигач, і давай тікати. З переляку то я нічого не чув, а вже потім, як дісталися ми до своїх, зустріли пана генерала, і пан генерал наказав узяти мою стару й корову в автомашину, що йшла за Віслу по снаряди, я віддав жінці мішок і чую, що вся спина обпечена. Помазала мені її одна солдатка, і я б теж пішов за Віслу, але якщо треба допомогти…