— То й біс із ним. У мене коліна болять.— Він потягнувся за третьою канапкою.— Почуваюся свинею.
— Будь ласка.
— Вони маленькі,— виправдався він.— А я від самого сніданку нічого не їв.
— Не потрібно вибачатися,— сказала вона, відкусивши шматочок печива.— Дуже смачні, правда? — І віддала решту песику.— Більше не дозволяй мені їсти.
Вона встала, потягнулася і підійшла до вікна. Якою ж гнучкою вона була! І Пфефферкорн з раптовим болем пригадав, як сильно її любив. Рубці юності, ті лінії, де збігалися і зливалися в одне ціле болючі події, лагідно розправив час, і тепер він дивився на неї і бачив довершене втілення жіночності. Бачив те, що шукав у своїх перших коханках, у своїй колишній дружині. Усі вони не затрималися надовго. Та і як би їм це вдалося? Він порівнював усіх із нею. Якусь мить дивився на неї, а потім підвівся і підійшов.
Вікно виходило на кам’яну терасу, яка, у свою чергу, дивилась на садок до пари будинку: водночас заплутаний і приголомшливий. Звідси можна було побачити інші частини дому, масивні глиняні стіни і помаранчеві дахи.
— Усе це...— почала вона.
— Прекрасний будинок,— сказав він.
— Гротескний.
— Як дитина.
Вона посміхнулася.
— Вибач, що я не зміг виступити з промовою,— сказав він.
— Усе гаразд.
— Почуваюся незручно.
— Припини. Я просто рада, що ти тут. Стільки часу минуло, Артуре. У мене таке відчуття, що потрібно заново з тобою познайомитися. Розкажи мені про своє життя.
— Воно таке ж саме. Нічого не змінилося.
— Як дочка?
— Заручена.
— Артуре, це чудово! Хто ж той хлопець, якому так пощастило?
— Його звуть Пол,— відповів Пфефферкорн.— Бухгалтер.
— І? Який він?
— А ти як гадаєш? Звичайнісінький бухгалтер.
— Це чудово.
— Весілля зовсім скоро.
— Ти радий за неї, еге ж?
— Звісно,— сказав він.— Сподіваюся, у них усе вийде.
Карлотта стривожилася.
— Чи ти маєш причини сумніватися?
— Не зовсім.
— Тож у чому проблема?
— Та ні в чому.— Він помовчав.— Просто я завжди уявляв її з... Знаю, як це звучить, але... з кимось, схожим на мене.
— А він зовсім не такий як ти...
— Десь так.— Він торкнувся пальцями губ.— Немов вона відрікається від усього, що асоціюється зі мною.
— А що з тобою асоціюється?
— Бідність, мабуть. Невдача.
— Ой!
— Я ревную,— зізнався він.
— Подумай в іншому напрямку. Вона вважає тебе таким неперевершеним, що навіть і не сподівається знайти когось хоча б трохи на тебе схожого, тож і обрала чоловіка зовсім несхожого.
— Цікава інтерпретація.
— Я намагаюся,— сказала Карлотта.— Коли весілля?
— Вони ще не знають.
— Отак сьогодні все і відбувається. Заручаться, а тоді чекають, аж доки заводити дітей буде вже запізно. За наших днів було по-іншому. Ми дочекатися не могли, коли одружимося.
— Вони не можуть дочекатися, коли трахнуться.
— Будь ласка! Тебе послухати, так ми народилися в п’ятнадцятому сторіччі!
— Хіба не так?
— Ох, Артуре, ти такий сварливий.— Вона вказала на ледь помітну стежку, що вела в неприборкані хащі.— Он дорога до кабінету Білла.
Він кивнув.
— Хочеш подивитися? — запитала вона.
— Якщо ти хочеш мені показати.
— Хочу,— сказала вона.— Гадаю, він би теж хотів, щоб ти побачив цю кімнату.
Глава чотирнадцята
они пройшли крізь кущі, високі папороті і звисаючі ліани, песик побіг уперед, переслідуючи бабку. Світла крізь гілки пробивалося зовсім мало. Пфефферкорну здалося, що він іде прямо до серця темряви. Вони завернули за камінь, порослий мохом, і вийшли на галявину, вкриту цяточками кульбабок і дикої моркви. Боткін сів біля дверей дерев’яної будівлі й закрутив хвостом.
— Вуаля! — сказала Карлотта.
Пфефферкорн оглянув будиночок.
— Схоже на сарай,— прокоментував він.
— Колись це і був сарай.
— От тобі і маєш!
— Попередній власник був таким собі фермером-джентльменом. Розводив породистих кіз.
Пфефферкорн гмикнув.
— Не смійся,— сказала вона.— Добра коза коштує до п’ятисот тисяч доларів.
— Коза?
— Бідні тут не живуть. Знаєш, на ковпачку кулькової ручки є така штучка? За її допомогою ручку можна кудись причепити? Його винахід.
— Мій майбутній зять буде вражений.
— Біллові тут подобалося,— зітхнула Карлотта.— Він називав це місце своїм сховищем. Цікаво чому? Він ніколи цього не пояснював.