Вони мовчали.
— Не варто було мені цього казати,— зітхнув Пфефферкорн.
— Не сердься, будь ласка. Я просто хотіла, щоб ти знав, яким важливим для нього був.
— Я не серджуся.
На стіні ворушилися тіні. Уже пізніше, ніж він думав.
— Мені час іти,— сказав він.
Вони повернулися до будинку. Карлотта наказала, щоб подали орендовану автівку. Пфефферкорн подякував, поцілував її в щічку і нахилився сідати за кермо.
— Артуре.
Пфефферкорн так і зупинився зігнутий. Песик спостерігав за ним з порога.
— Чи не можна... не знаю... поміняти твій квиток? — посміхнулася вона.— Якщо в тебе червоні очі, багато не зробиш. Набагато краще почуватимешся, якщо переночуєш тут, а попрацюєш завтра в літаку. Як часто ти буваєш в Каліфорнії? Ми ж щойно почали говорити.
— Маю викладати,— сказав він.
— Скажи, що захворів.
— Карлотто...
— Що вони тобі зроблять? Заарештують?
— Справа не в тому,— відповів він.— Я маю подумати про студентів.
Вона не зводила з нього очей.
— Потрібно зробити кілька дзвінків,— зітхнув він.
Глава п’ятнадцята
ого вечора вони повечеряли в італійському ресторанчику, де офіціанти знали Карлотту. Їжа була відмінною, і Пфефферкорн, який пив дуже помірно, прикінчив півпляшки к’янті.
— Скажи мені дещо,— поцікавився він.— Навіщо ти змінила прізвище?
— Тобто, коли я вийшла заміж?
— Коли Білл його змінив.
— Не хотілося, щоб у нього було одне, а в мене інше. Та й що б ти сам обрав: де Валле чи Ковальчик?
— Твоя правда.
— Знаєш, Біллові було дуже важко на це наважитись. Його агент змусив.
— Сейворі?
— Сказав, що Ковальчик дуже важко вимовляти.
— Дуже етнічне.
— М-м... Гадаю, що Білл так і не зрозумів усієї важливості зміни прізвища. Пригадуєш, він ніколи не очікував, що одна книжка перетвориться на серію, і тим паче не розраховував, що серія стане хітом. Коли він погодився, думаю, сподівався пізніше знову повернутися до Білла Ковальчика, та було вже запізно.
— Пам’ятаю, що ті оповідання, які він мені показував,— сказав Пфефферкорн,— не були історіями про кота і мишу. То був майже авангард.
Вона кивнула.
— Мене здивувало, коли вийшла перша книга,— продовжив він.
— І мене теж. Якщо чесно, мені було байдуже. Не дивись так на мене. Тепер мені його книги подобаються. Але того часу я трилерів не читала. Та й досі не читаю, хіба що Біллові.
— Що ж ти тоді читаєш?
— A-а... Знаєш, такі, в паперових палітурках, із м’язистим чоловіком у кілті... Жінки там такі бліді, ще й непритомніють тричі на годину, їхнє лоно зволожується, руки-ноги тремтять і таке інше.
Пфефферкорн розсміявся.
— Мене влаштовує все, що закінчується галопом крізь туманні болота.
— Тепер знатиму, що подарувати тобі на день народження.
— М’язистого красеня чи книжку в паперовій палітурці?
— На красеня у мене не вистачить.
— Чула, що вони не так уже й багато беруть за годину.
— Подумаю,— пообіцяв він.
— Подумай, будь ласка.— Вона зробила ковток вина і провела язиком по зубах.— Білл завжди рішуче виступав проти того, щоб його роботу називали мистецтвом.
— Не вірю.
— Правда. Казав людям, що виготовляє стільці. Казав: «Щодня я прокидаюся, іду до своєї майстерні, сідаю на лаву, клею, ріжу, шліфую. А коли закінчую, ви отримуєте добрий, міцний, надійний стілець, на якому можна сидіти. І сидіти на моєму стільці вам дуже зручно. А коли ви на ньому вже насиділися, у мене готовий інший, саме такий, які і перший, і це правильно». Гадаю, різниця була для нього важливою.