Піддавшись романтичному імпульсу, він відкинув ковдру, одягнув халат і спустився на терасу, прихопивши по дорозі жменьку камінців із горщика з бамбуком. План був кидати їх по одному у вікно Карлотти, розбудити її і, можливо, зайнятися коханням утретє. Але на прохолодному повітрі він відчув, як це смішно. Навіть якщо він угадає, яке з темних вікон належить Карлотті, усе може скінчитися розбитим склом.
Він викинув камінці і сів на камінь на краю сріблястого лужка. Ніч була чудовою, повітря солодке, як нектар. Іздалеку лунало заспокійливе дзюрчання фонтана. Навіть дивна декоративна вежа здавалася витвором мистецтва, на ній блимав ліхтарик, нагадуючи споглядачеві, що це дім, а не музей. Карлотта назвала будинок гротескним, і це частково було правдою, хоча була в ньому і певна благопристойність. Може, то і краще, що розбагатів саме Вілл, а стосунки з грошима Пфефферкорна зводилися до суміші бажання і зневаги, бо йому їх ніколи не вистачало.
Замолоду він не заздрив Віллу. По-перше, різниця між ними була не такою вже і вражаючою. Біллові батьки ніколи не зазнавали невдач, як батьки Пфефферкорна, але й Рокфеллерами вони не були. Більш того, сам факт, що Вілл — його приятель, дозволяв Пфефферкорну втерти носа моралі середнього класу, хоча сам він і їздив на «Камаро». Щоб почуватися на одній нозі з Біллом, гроші йому були не потрібні, бо в нього була власна сила. З них двох інтелектуалом був саме він. Він був Письменником.
Парадигма так довго протрималася, що він ховався за нею і після того, як вона виявилася хибною. Байдуже, скільки відмов він отримував, чи скільки бестселерів було у списку Білла. Письменник був лише один — він. Так і мало бути, бо інакше в їхній дружбі він не мав права на існування. Він блокував ті частини мозку, що нашіптували «Ні, він письменник, а ти невдаха», і в результаті навіть не уявляв, скільки обурення в ньому накопичилося, доки одного разу, років шість тому, не зателефонував Білл і не повідомив, що буде в місті й запрошує повечеряти разом. Пфефферкорн погмикав, покрекав і заявив, що в нього ціла гора зошитів на перевірку.
— Маєш же ти колись їсти! — не здавався Білл.— Ну ж бо, Янкеле. Замовимо собі стейки. Я пригощаю.
Тоді Пфефферкорну важко було пояснити свою реакцію. Не вистачало грошей сплатити кредит? Щойно поговорив по телефону зі своїм агентом? Що б там не було, але його переповнювала злість.
— Я не хочу вечеряти,— відрізав він.
— Що? — здивувався Білл.— Чому?
— Я не хочу вечеряти,— повторив він. І, мабуть, найгірше було те, що він не кричав.— Не хочу нічого. Нічого, з мене досить.
— Янкеле...
— Ні,— сказав Пфефферкорн.— Ні. Ні. Досить.— Він підскочив і почав міряти кухню кроками, так ухопившись за телефон, що затріщав пластик.— Господи, який же ти самовпевнений. Знаєш що? Ти хоч раз поцікавився, чи подобається мені це ім’я? Ні, бо ти так вирішив. Ну, от тобі новини: мені воно не подобається. Терпіти його не можу. Мене від нього нудить. І від тебе мене теж нудить. Просто... дай мені спокій. Дай мені спокій.
Запанувала тиша. В телефоні хлюпалася образа.
— Гаразд,— сказав Вілл.— Якщо ти цього хочеш...
— Хочу.
Знову тиша, цього разу довша і загрозливіша.
— Добре,— зітхнув Вілл.— Але послухай, Арте. Запитай себе от про що: чи точно ти не хочеш чогось із того, що я маю? Зовсім нічого?
— Чорт тебе забирай,— вигукнув Пфефферкорн і кинув слухавку.
Минуло дев’ять місяців, і Вілл зателефонував, щоб вибачитися. Пфефферкорн також неохоче вибачився. Але відлуння було серйозним і тривалим. Відтоді до Каліфорнії Пфефферкорн не їздив. Вілл, зі свого боку, продовжував надсилати приятелеві свої перші примірники, продовжував їх зворушливо підписувати, але всяке інше спілкування між ними атрофувалося. Пфефферкорн зробив висновок, що це сумно, але на краще. Нечасто дружба триває все життя. Люди змінюються. Зв’язки слабшають. Таке життя. Так він собі це і пояснив.