— Скажеш таке, Артуре. Готель? До того ж я ненавиджу літаки, в них так сушить шкіру. Ні, я наполягаю: ти мусиш приїхати якомога скоріше, і не сперечайся.
— Ну...
— Знаю, дорога довга.
— У мене робота,— сказав він.
— Та байдуже.
Схоже, на відміну від більшості, робота не була для неї виправданням, і він розгубився.
— Усе не так просто,— тільки і сказав він.
— Чом би й ні?
— Знаєш, скільки коштує квиток в обидва кінці?
Від сміху вона закашлялась.
— Це і є твоє виправдання? Дурний, я заплачу за твій квиток.
Як же схоже на відлуння їхніх з Біллом суперечок. Пфефферкорн ледь стримував сором і злість.
— Я категорично проти,— заявив він.
— Артуре,— попросила вона,— будь ласка. Навіщо бути таким гордим?
Вони помовчали.
— Я щось не те сказала, еге ж?
— Ні.
— Я тебе образила.
— Усе гаразд.
— Вибач.
— Усе гаразд, Карлотто.
— Ти ж зрозумів, що я хотіла сказати?
— Зрозумів.
— Усе, що я хочу,— аби ми були щасливі. Обоє. Знову мовчання.
— Телефонуй, коли зможеш.
— Добре.
— І, будь ласка, спробуй не сердитися.
— Я не серджусь.
— Гаразд,— зітхнула вона.— На добраніч, Артуре.
— На добраніч.
— Іще раз дякую за квіти.
— Нема за що.
— Вони дійсно милі.
— Я радий,— сказав він. Але подумав, що варто було вибрати дорожчий букет.
Глава двадцять друга
ля класифікації студентів на курсі творчого письма Пфефферкорн мав систему, відшліфовану багатьма роками досвіду. Перший тип: знервована тендітна дівчинка, чиї твори по суті є публічними щоденниками. Теми, до яких вона часто звертається: статеве пробудження, неправильне харчування, емоційно принизливі стосунки і суїцид. Наступний тип — ідеолог, для якого писання грало роль трибуни. Такий студент нещодавно провів семестр у якійсь країні третього світу, риючи колодязі або спостерігаючи за нечесними виборами, і повернувся, рішуче налаштований дати голос тим, хто його не має. Третій тип — ентузіаст певного жанру. Тут було кілька підтипів: хоббіт-фантаст, чорнушник тощо. І нарешті, літературний аспірант, сухий, саркастичний, начитаний, схильний до цитування, з глянцем спокійної зосередженості, що інколи (і дуже видовищно) порушувалася вибухами поганої поведінки. До цього типу колись належав і сам Пфефферкорн.
І хоча серед представників останніх трьох типів були здебільшого хлопці, представників першого типу була переважна більшість, тож на заняттях Пфефферкорна домінували дівчата.
Був іще п’ятий тип, але він так рідко зустрічався, що не заслуговував на окрему категорію, та й сама природа цього типу робила категоризацію недоречною: справжній письменник. За всі ці роки Пфефферкорнові зустрілися лише троє. Один надрукував два романи, а потім став юристом. Другий розбагатів, пишучи сценарії для телебачення. Третя викладала творче письмо в маленькому коледжі на Середньому Заході. Із цією дівчиною двічі на рік Пфефферкорн обмінювався листами. З першими двома зв’язку не підтримував.
Професійні освітяни полюбляють казати, що вони живуть заради от таких рідких пташок, але такі сентименти, на думку Пфефферкорна, мали лише підкреслювати власну значущість. Працювали вони, власне, з величезним стадом бездар, і результати були сумнівними. Талановитим студентам аудиторії були не потрібні. Учителям талановиті студенти подобалися, бо на тлі таланту і самі вчителі мали добрий вигляд, ще й зусиль докладати не доводилося.
Через тиждень після повернення з Каліфорнії Пфефферкорн сидів у кімнаті з десятьма позбавленими таланту студентами і проводив семінар. Він не брав участі в розмові, лише кивав і підбадьорював усмішками тендітну молоду жінку, чиє оповідання саме анатомували. На ній був завеликий светр зі значком «Звільніть Західну Злабію», і поступово, оскільки критика ставала дедалі злішою, вона ховалася в ньому, як черепашка. Спочатку в рукавах зникли руки, потім вона натягнула край светра на стиснуті коліна. Іншим разом Пфефферкорн став би на її захист, але зараз його поглинули власні переживання. У голові весь час крутилася розмова з Карлоттою. Він аналізував її, намагаючись знайти хоч натяк на те, що їй було відомо, що він скоїв. Жодного натяку не було, але це не означало, що за останній тиждень вона не навідалася до кабінету. Вона більше не телефонувала. Чи означало мовчання, що вона сердиться? Не знає, що і думати? Збентежена? Він не знав, тому і хвилювався. І ще більше хвилювався, що так швидко образився на її пропозицію купити квиток на літак. Він її втратив. З іншого боку, якщо він застарий, щоб чекати, то застарий і для того, щоб бути утриманцем. Принизливим був сам факт, що йому доводилося вести переговори із самим собою щодо залишків гідності.