— Ти туди ідеш? Схоже, влаштовують справжню церемонію.
Пфефферкорн відповів, що навіть не уявляє, яка там може бути церемонія.
— Ой, татку, ти знаєш, про що я.
На іншому кінці лінії Пфефферкорн почув чоловічий голос.
— У тебе хтось є?
— Це просто Пол.
— Який іще Пол?
— Тату. Будь ласка. Ви з ним уже разів сто зустрічалися.
— Хіба?
— Так.
— Ну, тоді я старішаю.
— Припини.
— Здається, я не можу запам’ятати імен твоїх хлопців.
— Тату, припини.
— Що? Що такого я сказав?
— Хіба так важко запам’ятати, як його звуть?
— Важливе я завжди пам’ятаю.
— Це важливе. Ми збираємося одружитися.
Пфефферкорн колихнувся, схопився за стілець, застогнав.
— Увічлива людина сказала б: «Вітаю».
— Люба,— відповів Пфефферкорн.
— Підійде і «Я тебе люблю».
— Або те, що мене трохи приголомшила новина, що моя єдина дитина одружується з кимось, кого я в очі не бачив...
— Ви з ним уже багато разів зустрічалися.
— ...чиє ім’я я ледь пригадую.
— Тату, будь ласка. Ненавиджу, коли ти так поводишся.
— Як поводжуся?
— Як мала дитина. Це не смішно, це серйозно.
Пфефферкорн відкашлявся.
— Гаразд, люба, вибач.
— А тепер чи не міг би ти порадіти за мене?
— Звісно, я радий за тебе. Мазал тов.
— Так краще,— гмикнула вона.— Мені б хотілося, щоб ми всі разом повечеряли. Хочу, щоб ви з Полом краще познайомилися.
— Гаразд. Завтра?
— Ні, не підходить. Пол працює допізна.
— Чим...— Пфефферкорн завагався.— Чим він займається, нагадай?
— Він бухгалтер. П’ятниця підійде?
Вечорами Пфефферкорн не робив нічого, хіба що читав.
— Підійде.
— Замовлю столик. Я тобі зателефоную.
— Гаразд. Е-е... люба? Вітаю!
— Дякую. Побачимось у п’ятницю.
Пфефферкорн поклав слухавку і подивився на фото дочки на столі. Її схожість із його колишньою дружиною була просто вражаючою. Йому часто на це вказували, і це страшенно його дратувало. Те, що дочка могла належати іще комусь, а не лише йому, здавалося дикістю. Саме він виховував її після того, як колишня дружина їх покинула, а тоді і померла. Тепер він визнавав, що занадто вже ревнивий та ще й дурний, бо йому це подобалося. А дочка не належала ані йому, ані колишній дружині, бо була сама по собі і вирішила віддати себе якомусь бухгалтеру.
Глава п’ята
ол швиденько закінчив промову, присвячену вартості щорічної ренти, і, вибачившись, пішов до туалету.
— Я така рада, що ми зараз тут,— сказала донька Пфефферкорна.
— Я теж,— відгукнувся Пфефферкорн.
У цьому ресторані він раніше не бував, більше і не прийде. По-перше, ціни були просто непристойними, особливо враховуючи розмір порцій. Даремно намагався він відшукати в меню страву, яка б не містила кілька незрозумілих інгредієнтів. Потім він геть збентежив доньку, запитавши у офіціанта про назву певної риби. Пол поквапився пояснити, що вона нещодавно увійшла в моду завдяки екологічності розведення. Пфефферкорн замовив стейк з яловичини. Той мав вигляд стрічки Мебіуса.
— Тут просто чудові десерти,— сказала дочка Пфефферкорна.— Вони не солодкі.
— А хіба десерти не мають бути солодкими?
— Ой, тату. Ти знаєш, про що я.
— Не знаю, справді.
— Я хочу сказати, не надто солодкі.
— А-а...
Донька Пфефферкорна відклала меню з десертами.
— З тобою все гаразд?
— Усе добре.
— Ти не засмучений?
— Через Білла? Ні.
Вона взяла його за руку.
— Співчуваю.
Пфефферкорн знизав плечима:
— У моєму віці все відчувається по-іншому.
— Не такий уже ти і старий.
— Просто кажу, що якоїсь миті ти розумієш, що більша частина життя лишилася позаду.
— Чи обов’язково про це говорити?
— Ні, якщо не хочеш.
— Мене це вганяє в депресію,— сказала вона.— Ми ж мали відсвяткувати мої заручини.
Навіщо ж тоді вона заговорила про смерть?
— Ти маєш рацію. Вибач.
Дочка Пфефферкорна відкинулася на спинку стільця і схрестила руки.
— Люба. Не плач, будь ласка.
— Не плачу,— відповіла вона, витираючи сльози.
— Я не хотів.
— Я знаю,— і вона знову взяла його за руку.— Отже, тобі подобається Пол?
— Я просто в захваті,— збрехав Пфефферкорн. Вона посміхнулася.