І, не давши мені промовити ні слова, Олекса вхопив свого капелюха й вибіг з кімнати.
Я постояв, цілком розгублений і здивований, а тоді пішов замикати двері. Вже вертався назад, як хтось постукав.
— Хто там? — спитав я, підійшовши до дверей.
— Я, — відповів Олексин голос. — Слухайте, ви любите мед?
Я розсміявся від такої несподіванки й відчинив.
— Дуже люблю! — сказав.
— То я вам завтра принесу.
— Дякую.
— Ет, також! — фиркнув Олекса, не прощаючись відступив від порога й пірнув у каламутну мряку.
***
Так почалася моє тісніше знайомство з Альошею-чудасієм. Він відразу сподобався мені й зацікавив собою страшенно, але все ж ще довго-довго я не міг би назвати його своїм другом у повному розумінні того слова. Олекса був якоюсь такою особливою натурою, яку пізнається до певної межі з першого дня знайомства, але поза цією межею в нього починалися несподіванки і таємниці, яких ніколи не можна було ні передбачити, ні розгадати. Він був ходячим збірником сумнівів і найрізноманітніших проблем, мав постійно забиту голову, перетравлюючи в ній одночасно по кілька не маючих між собою нічого спільного думок, а тому в розмові перестрибував з однієї теми на другу, збиваючи співрозмовника з толку цілком несподіваними зворотами. Сам він фактично ніколи не цікавився глибше тим, що думають інші, і навіть ті запитання, на. які наполегливо вимагав відповіді, по суті були скеровані до себе самого. Говорити з Олексою — означало відповідати на його питання, бо він постійно тримав ініціятиву у своїх руках і ніколи не думав над тим, чи співрозмовникові вибрана ним тема подобається, чи ні. І тому з ним не могло бути глибшого обміну поглядами, що становить собою фундамент серйозної дружби між інтелігентними людьми. Зрештою, Олекса не мав ні приятелів, ні близьких знайомих, і по тій причині ввесь тягар надокучливих для нього, тяжких і навіть нерозрішимих питань переніс на мою особу.
Однак, знайшовши в мені повірника своїх сумнівів, поглядів і навіть таємниць, сам Олекса на повірника не надавався зовсім, і, коли б йото спитати, що він знає про мене, то він напевне при найбільшому бажанні не міг би сказати нічого істотного, окрім хіба того, що я йому подобаюсь і що належу до порядних людей.
Та це все не заважало Олексі бути, як справедливо колись сказала моя покійна тітка, людиною золотого серця, що вабила до себе й дивувала, смішила й зворушувала, а в конечному висліді приковувала міцними, нерозривними путами. Та це я зрозумів лише пізніше. Поки ж що, на самих початках нашого знайомства, Олекса і мені і моїм товаришам, яких він дотепно прозвав «симбіозами»[2], зробив масу неоцінимих прислуг. Два місяці він сидів до пізньої ночі, проробляючи з нами цілий курс органічної хемії, в якій, до речі, Олекса був надзвичайно сильний; він у скрутну хвилину завжди міг позичити грошей; він знав підпільних торгівців, у яких можна було купити матеріал на убрання, черевики чи кальоші; він міг просидіти кілька ночей біля ліжка хворого, міг допомогти підшукати мешкання і на власних плечах переносити всі речі; він, нарешті, міг побілити кімнату, направити вікна, двері, або електричну інсталяцію — і все це робив з жартами й охотою, ніби тільки того й чекав, щоб показати свій сприт і вміння.
Мав Олекса ще одну добру рису вдачі: він ніколи не ображався надовго, хоч сердився часто. Також був обдарований подиву гідним інстинктом, з яким майже безпомилково з першого погляду оцінював людей і вгадував чужі думки. Тому з ним, завжди треба було бути щирим, бо, відчувши найменшу фальш чи лицемірство, Олекса відразу вибухав гнівом і тоді не рахувався зі словами.
Ніяких приписів доброго тону для Олекси не існувало. Він не раз міг підняти мене з ліжка опівночі, або, коли це бувало влітку, о п’ятій годині ранку, виключно для того, щоб почути відповідь па якесь надокучливе для себе питання. Інколи він того питання так і не задавав, лише обмежувався до слів:
—А-а, ви спите? Ну, то я прийду іншим разом.
Коли ж приходив пізніше, то нічого не згадував про свою попередню візиту і тільки на. питання, чого він приходив, відповідав щось у роді:
— А-а, то я хотів вас спитати, в якому році народився Чемберлен?
Або:
— Та. я собі чомусь пригадав, що люди часто вертаються з півдороги. Отак, знаєте, іде, іде, а потім візьме й повернеться. Чому?
— Ага, то це, видно, ви й збудили мене виключно тому, що не хотіли вертатись з півдороги?
2
Симібіоза — у відміну від паразитному — тісне співжиття двох рослин, або тварин, від якого обоє мають користь.