— Та ні, не з півдороги. Це я ще дома подумав. Потім встав і пішов.
Часами Олекса десь пропадав цілими тижнями, а потім. з’являвся знову й відвідував мене щодня, або й двічі, чи тричі на день.
Якось то навесні, саме в часи останніх іспитів, я по кількох недоспаних ночах ліг раніше й заснув твердо, як камінь. Приснилося мені щось дуже невиразне, надокучливе й уперте. Десь глибоко у підсвідомості я розумів, що мушу неодмінно щось зробити, але що саме — не знав. Мною шарпало й підкидало, поки я нарешті не розплющив у темінь очей і не сів на ліжку: віконниця аж дудоніла й тряслася від упертого стукоту, і я зрозумів, що мені треба встати й відчинити. Вже догадувався, що стукає Олекса; і справді не помилився: коли я, очманілий ще від сну, відкрив навстіж вікно — побачив у ясному місячному сяйві свого чудасія.
— Ви вже спите? — спитав він, як звичайно, не вітаючись. — Ну, то я прийду завтра.
— Бодай вас, Олексо, дідько взяв! — вилаявся я з досадою. — Я щойно заснув — а ви прийшли й розбудили!
— А-а!.. Ну, нічого... Спіть далі. Я вже йду.
— Та ні, — кажу. — Вже коли збудили, то заходьте! Однаково я тепер скоро не засну.
Олекса ввійшов у кімнату, сів на стілець, затиснув енергійно долоні між колінами й засміявся.. У виразі його обличчя було зовсім щось нове, і це мені відразу кинулося в вічі.
— Ви чого іржете? — спитав я, закурюючи цигарку. — І пика світиться, як нова копійка... Закохані, чи що?
— Ц-ц-ц!.. — засміявся щасливимі сміхом Олекса, енергійно потираючи долоні. — Ех, ви, ботаніки прозаїчні! Тут ніч така! Місяць... Сади цвітуть... Солов'ї співають... Мрії... А ви спите, як ведмідь у берлозі.
— Та з вами що?! — спитав я знову, вже справді заінтригований. — Відколи це ви почали мріяти й помічати місяць та солов’їв?! Олексо, кажу вам, що ви закохані!
— Ц-ц-ц!.. А вас заздрість розбирає, правда?
— Певно! Скажіть, бодай, що то за Дульчінея полонила ваше серце?
— Ц-ц-ц!.. Не скажу, не скажу, нізащо в світі не скажу!
— А то чому?
— Бо це — секрет! Ц-ц-ц!..
Але тут Олекса ввірвав сміх, споважнію, навіть посумнів і спитав:
— Чому ви ніколи не назвали мене яничаром?
— От тобі й маєш! — щиро здивувався я. — Звідки у вас ця думка?
— Та, ну, бо так: батько — українець, мамаша — москалька. Як я є москаль — то, значить, яничар супроти батька; як я є українець — то, значить, яничар супроти матері. От задачку мені батько поставив, правда?!
— Ну, Олексо, я досі вважав вас мудрішим! Адже ви родились і виховались в Україні, їсте український хліб, дихаєте українським повітрям...
— Годі, годі! — перебив мене Олекса. — То, виходить, що, коли б мій батько залишився з моєю прекрасного мамашею десь там у Саратові, то я, поївши московського хліба й подихавши московським повітрям, став би москалем, так?
— Не були б ви цілком москалем, бо у вас батько — українець.
— Але не був би й цілком українцем, бо мати — москалька?
Тут, признаюся, я зробив велику помилку і сказав:
— Коли в людині є крови пів-на-пів, то вона може сама собі вибрати свою національність.
— А-а, так?! То, виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибирати?!
Не треба, було бути навіть великим психологом, щоб зрозуміти, як мучило це питання Олексу і яке істотне значення мало для нього. Він зблід, болісно нахмурив чоло і безжалісно виломлював свої пальці.
— Що ви за нісенітниці плетете, Олексо! — старався я заспокоїти свого гостя. — Чому «вибирати»? Адже ви вже вибрали!
— Це все одно: раніше вибрав, чи пізніше виберу. Але, виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена...
— Ух, Господи, що з вас за чудасій! Ваше українство є природним і законним, бо ж, повторюю, ви маєте половину української кровні й уродились та виховались в Україні.
— К чорту! — сердито вдарив по столі кулаком Олекса. — Не те! Ви думаєте, отже, що, коли б я виховався в Московщині, або, коли б моя мати вийшла заміж за якогось аристократа в московських лаптях...
— То ви б не були тим, ким є, — скінчив я, перебивши Олексу.
Немов уколений, Олекса, від цих слів схопився з місця, і я мав таке враження, що він зараз кинеться на мене з кулаками. Очі його заокруглились від злости, а лице нервово засмикалось, так що зуб не попадав на зуб.
— Брехня! Брехня! — закричав він таким несамовитим голосом, що я притьмом мусів зачинити вікно. — Я завжди і при всяких, обставинах був би тільки тим, ким є, і ніким іншим! Розумієте?! І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженні вибирати кольору очей або волосся! Он мої прекрасні сестриці — «істінно рускіє баришні», хоч мають, як і я, пів-на-пів мішаної крови й уродились та виховались також в Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі, розумієте ви, вчений ботаніку?! А тепер спитаю вас: може народитися жива людина без душі? Може?!