— Звичайно, ні...
— Отже, і без національности не може!
Я вважав за відповідне погодитися й не висловлювати ніяких думок на тему національного виховання, щоб ненароком якимсь необережним словом не вибити з-під ніг свого приятеля так потрібного йому фундаменту.
— Ви думаєте, — кричав далі Олекса, — що, коли б я народився в Московщині, чи в Китаї, чи в Абісинії, коли б у мене не було навіть ні краплі української крови, — я був би кимсь іншим, ніж тепер?! Фіґу з маком! Я міг би мати тільки іншу зовнішню оболонку, але душу мав биту саму! Розумієте? Хоч був би косооким, чи чорним, як халява, але все був би українцем! Не міг би бути в душі ніким іншим! Тут, — ударив себе Олекса в груди, — тут головне! Головне — душа! Вона одинока, безсмертна і злита з національністю, розумієте? Кров, мускули, повітря й усе таке інше — єрунда! Головне — душа!
Я мовчав і з захопленням дивився на розпаленого гарячим поривом Олексу, який, безперечно, глибоко вірив у те, що говорив.
— Але що ж! — зрезиґновано* махнув він рукою. — Ви не вірите в призначення, то не вірите і в душу. В дим від примуса ви вірите, вірите в пару від самовара, а в душу — ні! «Вибирати національність!» — перекривив він мене. — Ех, ви! Атеїст! Приліпка! Лягайте вже спати!
І, перше, ніж я отямився, Олекса вискочив з кімнати, сердито тріснувши дверима.
Я впав на ліжко й зареготав. Реготав, як божевільний, до болю в боках, не маючи сили запанувати над собою, а одночасно відчував щось подібне до ніяковосте: глибше висловити того, що висловив Олекса в чудернацькій формі, я не міг би при найдбайливішому доборі розумних і переконливих слів.
Мій сміх увірвало попонне стукання.
— Слухайте, ви, приліпка, — сказав іще сердитим голосом Олекса, просунувши голову в двері. — Я так десь за дві години піду в Потапівку до сходу сонця рибу ловити. Підете зі мною?
— Ні, не піду, — відповів я, ще сміючись, — бо маю іспити. Але чому «приліпка»?
—Бо так: є всякі приліпки, причіпки, придатки й інші рудиментарні органи з самоварною парою замість душі... То не йдете?
— Ні.
— І не треба! Думаєте, може, що ви мені справді потрібні? Я так собі спитав, між іншим, — і Олекса пішов.
Та ледве я погасив світло, збираючись лягати, як він вернувся і застукав ще раз.
— Та ви дасте мені сьогодні спати, чи ні?! — жартом закричав я.
— Уже йду. Будете спати. Слухайте, примусна душа з вибраною національністю, ви будете ввечері вдома?
— Буду. А що?
— Нічого. Принесу вам якогось карася, як піймаю, — і Олекса знову пішов, на цей раз остаточно.
***
Минали місяці за місяцями. Я скінчив інститут і залишився працювати в ботанічному садку нашого міста. Про Тамару Усевич закинув усякі мрії й незабаром переконався, що моє тимчасове захоплення не було надто глибоке і що в дуже короткому часі моє серце стало вільним, як і раніше.
Натомість з Олексою діялось щось надзвичайне: він загорнувся в повивало таємничости і сяяв, сяяв, аж топився. По всьому було видно, що почуває себе дуже щасливим і не може тієї радості укрити. Коли, приходив до мене пізніми вечорами, сідав, як звичайно, в мій одинокий глибокий фотель, затискав долоні колінами і вдоволено хіхікав.
— Звідки ви прийшли? — питав я не раз його.
— Ц-ц-ц!.. Кортить довідатися, правда?
— Ще й як! Скажіть, куди ви внадились?
— Не скажу!
— Не скажете? — погрожував я жартома. — То чекайте ж! Колись виберусь за вами навзирці й дізнаюся.
— І ви справді це зробите? — питав не на жарт переляканий Олекса.
Мені ставало його шкода, і я спішив з заспокоєнням:
— Ні, ні, Олексо, не бійтеся. Коли хочете тримати в таємниці ім’я своєї полонительки — тримайте. Ще прийде час — і скажете самі.
Олекса негайно приходив до рівноваги й починав говорити про інші речі.
Але якось то, коли я був у лихому гуморі й не зустрів Олексу привичними жартами, він розгубився. Спочатку хіхікав, потім споважнів, пізніше посумнів і нарешті спитав:
— Чому ж ви нічого не кажете?
— А що маю казати?
— Ну, от, спитали б мене, звідки я прийшов...
— Та що ж! — сказав я. — Думаєте, може, що я й справді не маю більше над чим думати, тільки над вашими таємницями?
— А все ж таки вам цікаво, признайтеся! — аж попросив мене Олекса.
— Зовсім не цікаво, — байдуже потиснув я плечима. — Я навіть переконаний, що ви те все вдаєте й водите мене за ніс.