— Що?! — підскочив Олекса. — Вдаю?! Отже, зовсім не вдаю і вам на злість маю наречену!
— Та йдіть! — махнув я рукою. — Яку там наречену!..
— Не вірите? Не вірите? — запальчиво заговорив Олекса. — Маю, слово чести, маю!
— То чому ж так криєтеся з нею?
— Бо, знаєте, дорогу перлину завжди треба ховати якнайдалі від заздрих очей...
— Ов! То ваша наречена справді якась така красуня?!
— Ц-ц-ц!.. От, колись побачите, то самі скажете.
— Ну, яка ж вона?
— Вона така... така... як бджілка! Така, знаєте, золотиста, з пушком, з пушком і... з крильцями.
Я зареготав:
— І з крильцями?! Ох, Олексо, покажіть мені, благаю вас, нехай і я хоч раз побачу дівчину з крильцями!
— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Бджілка з крильцями, а не дівчина, розумієте? Моя наречена тільки подібна до бджілки.
— Ну, добре, добре! Розкажіть мені більше про неї: хто вона, що робить, якого росту, які має очі?..
Олекса пірнув глибше у фотель, втопив погляд у стелю і розтопив обличчя в щасливій усмішці.
— Вона така... Вона... Очі, в неї, як мед...
— Ну, і далі? — почав нетерпеливитися я.
Але Олекса, видно було, десь блукав думками, коло своєї нареченої і не чув мене зовсім.
— Скажіть, Олексо, як вона називається. Може, я її знаю, і ви не потребуватимете зовсім мені її описувати.
Та Олекса, помітивши моє живе зацікавлення, відразу втратив охоту говорити щось більше і затявся знову:
— Не скажу, не скажу, нізащо не скажу!
І дійсно протягом майже двох років мені не вдалося витягнути; від нього ні одного слова,. Тільки й того, що Олекса, признався в плануванні женячки після закінчення інституту.
Я дуже любив ходити з Олексою на ріку, в поле, або слухати його оповідання про бджіл. Він був наділений великим, обсерваційним даром, а, при всьому своєму дивацтві, умів чудесно оповідати про пасіку й садок. Як сам казав, мав «легку руку» й успішно щеплював дерева,, незалежно від пори року. Знав не тільки історію кожного овочевого дерева у власному садку, а й точно, пам’ятав, коли, кому і яке деревце він нащепив та живо цікавився його долею, немов би річ ішла про близьку людину. Особливо ж захоплювався Олекса життям бджіл, читав пильно літературу з цієї галузі, робив свої власні спостереження і міг про них говорити годинами.
Інколи вибиралися ми на такі прогулянки невеличкою громадкою, складеною з моїх найближчих друзів, але здебільшого ходили тільки втрьох: Олекса, Кость Косарчук і я. Кость, за фахом учитель української мови й літератури, мав великий поетичний талант, хоч засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка. Високий, худий, навіть анемічний, з мрійно-блакитними очима і ясним кучерявим волоссям, — він і виглядом своїм вдався на поета. Мало що записував із своїх поезій, а як і записував, то тільки, для того, щоб прочитати їх у найближчому колі. Потім дер вірші на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль було дивитися...
Найчастіше Кость просто імпровізував. Отак, вийдемо десь у поле, чи в гай, виберемо гарне місце й відпочиваємо. Кость лягає горілиць, підкладає руки під голову, задивляється в небо й починає говорити. Слово по слову пливе з його уст і складається у віршовані образи, а ми сидимо мовчки й пильно, слідкуємо в думках за барвистими візерунками, що їх малює Кость.
Як не дивно, але Олекса глибоко, розумів поезію, хоч інколи своїми влучними зауваженнями псував Костеві поетичний настрій і примушував нас обох сердечно сміятися.
Згадую, як одного, разу, коли ми сиділи над річкою, Кость почав імпровізувати:
«Ріка нап'яла плеса срібний шовк...»
— От, там напевне добре рибу ловити! — перебив живо Олекса.
— Чому рибу? — здивовано спитав Кость, підвівши голову.
— А бо так; «Ріка нап’яла плеса срібний шовк...» Чому «нап’яла»? Бо десь нижче є гребля, тому й нап’яла. Я так от і бачу, — продовжував Олекса, примруживши очі, — глибока, тиха вода з плесом, як срібний шовк... А в такій воді завжди є багато риби... Ну, а. далі?
— А далі — беріть вудку й ідіть піймайте окуня! — сердито сказав Кость і відвернувся.
— Він розсердився за рибу, чи за. греблю? — спитав мене вголос Олекса таким простодушним тоном, що і я, і Кость засміялися.
— І, до речі, — продовжував Олекса, ні трохи не збентежений нашим сміхом, — наш поет колись казав, що йому треба дістати підшивку до плаща.
— Бодай би вас, Олексо, щука проковтнула! — ще більше розсміявся я. — Гарне мені «до речі»! Поезія, образи і — підшивка до плаща! Ха-ха-ха!
— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Якраз до речі: заговорили про шовк плеса, а я пригадав, що можна в одному місці купити п’ять метрів сірого шовку на підшивку.