— Вам би все тільки про бджоли, пасічна ви душа! — сказав трохи зм’якшений Кость. — По-вашому, завдання поезії — тільки бджоли, квіти, біленькі хатки і взагалі — сама краса.
— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Це — далеко корисніше, як якісь там «крила мрій». Коли ви говорите про бджоли і про квіти — то в мене в серці діється чорт зна що! Я б отак, знаєте, за кожну бджолу, за кожну квітку... Та що там за квітку — я б за кропиву з-під власного паркана життя віддав! Я тоді відчуваю, що та бджілка і та квітка — мої! Я, коли б був поетом, то так би співав, що кожний умів би відрізнити свою бджолу по звуку від чужої. Вам смішно? А мені — ні! Я б з кожної грудки болота під ногами зумів зробити національні святощі, такі святощі, що кожний радо вмер би за них! Розумієте? От! Ну, досить уже! Ах, як ця липа пахне! Співайте, поете, про бджіл і липу....
Олекса, сів і прикипів поглядом до Костя. Кость знову ліг і, подумавши, трохи, почав:
«Співають бджоли гимн пахучим липам
І рясно вкрили квіття їх дрібне.
Літає долом джміль з басистим рипом
І добре зробить, як Олексу втне»...
Я думав, що Олекса розсміється, але він, навпаки, сердито зморщив чоло і з докором сказав:
— Ну, і навіщо ви так?
— Що?
— Зіпсували такого гарного вірша? Ех, також партач з вас! Поет, поет, а сам не розуміє, що в поезії гарне... «Співають бджоли гимн пахучим липам»... Це — гарно. Це — дуже гарно! А долом джміль «бж-ж-ж!» Рипить басом, правильно! Бджоли — альтами, а джміль — басом, басом! Ц-ц-ц!.. Ви були на концерті бандуристів?..
***
Узимку Олекса частенько вибирався на полювання і раз, або двічі на місяць улаштовував у моєму мешканні «бенкети»: приносив, смаженого зайця, меду, яблук, і ми тоді сиділи далеко за північ, попиваючи чай та слухаючи поезій Костя.
Зайців смажила Олексі якась таємнича особа, що її наш чудасій, у відміну від «мамаші», називав «справжньою мамою», але нізащо не хотів сказати, хто вона. Ми вже були думали, що та «справжня мама» і є наречена Олекси, та потім Олекса проговорився, що він і нареченій носить також смажених зайців.
— Знаєте, я так, щоб моя прекрасна мамаша не знала, — то відразу з полювання йду до справжньої мами. Один раз — заєць для нареченої, другий раз — для нас, а третій раз — справжній мамі за роботу. Ц-ц-ц!..
— А для дому?
— А, для дому — своїм порядком. Дала б мені моя прекрасна мамаша, коли б я з полювання вернувся з порожніми руками! Зараз би.: «Альошка, порох дєнєґ стоїт? Дроб стоїт? Сапоґі стоят? І что ж ето ти, разбойнік, нас совсем разоріть хочеш?!»
Олекса зовсім не був актором, і по всьому було видно, що наслідує матір вкрай погано. Але від того вся сцена видавалася ще комічнішою і примушувала нас реготати до сліз.
І от якось восени, коли Олекса був уже на останньому році студій, обидві таємниці розв’язалися. Вийшло так, що мені до зарізу треба було дістати помологічний атлас, а його не було ні в бібліотеках, ні в приватних руках знайомих мені фахівців. Мій директор написав до Києва і навіть до Москви, але звідти щось не дуже спішилися відповідати, а в мене тим часом зупинилася одна термінова робота.
З цим клопотом я звірився Олексі, а він на другий день прийшов і заявив:
— Слухайте, ви, вчений ботаніку, я вам знайшов атлас.
— Та що ви?! — аж сплеснув я руками. — Де ж він?
— А от збирайтеся — і підемо. Поведу вас до своєї нареченої.
— До .нареченої?!! — ще більше здивувався я. — І вона має атлас?!
— Вона все має. Зрештою, яке вам до того діло? Вона, чи не вона — ходім!
Я миттю зібрався і пішов з Олексою.
Він повів мене аж на самий край міста, де в чепурних садочках стояли маленькі будиночки, і, зупинившись біля однієї з таких садиб, привичним натиском руки відчинив хвірточку. Ми зійшли на ґанок, Олекса постукав у двері — і за якусь хвилину нам відчинив... старий Усевич.
«Чи ж це дійсно можливо?! — пролетіло в моїй голові. — Чи б справді тією таємничою нареченою була Тамара?! Ні, неймовірно!»
Але по тому, як сердечно, привітався Усевич з Олексою, і як той увійшов до хати, видно було, що він тут — свій чоловік.
— Добридень, добридень! — говорив Усевич, стискаючи мою руку. — Забули ви про нас зовсім, аж біда привела, га? Ну, нічого, заходьте, будьте гостем. Тамара десь пішла до товаришки. Шкода, бо була б дуже рада... Гай-гай, скільки то літ минуло! Ви ще не були в нас у цій хаті?