Усевич був дуже приємною людиною, і я вже пожалував, що якось так занехаяв це знайомство.
— А де ж Левко? — спитав я.
— Левко далі в Ленінграді. Тепер десь у січні обіцяє приїхати. Здається, буду мати невістку...
— Так? І хто ж вона?
— Та співачка ж, як і Левко. Матиму власний театр у хаті. Хе-хе-хе! Тамара ж, знаєте, також хотіла, в кіноартистки йти. Добре, що хоч змінила пляни... Я щось, грішний, не дуже за тим... Ще син-артист — півбіди, але щоб донька... Маю, знаєте, трохи застарілі погляди...
Ми посиділи з півгодини, Усевич дав мені атлас, який я обіцяв принести йому через тиждень, і на тому ми попрощалися.
— Бодай же вас, Олексо, курка вбрикнула! — сказав я, коли ми вийшли. — Майже два роки морочите мене тією нареченою, що має очі, як мед, і подібна до бджілки, а я її знаю з отакої...
— Ага, ага! — радів. Олекса. — І не догадувалися! Ц-ц-ц!..
— Та певно, що не догадувався.
— І гарна, правда, гарна?
— Чи гарна?! Красуня! Ґратулюю!
Олекса сяяв, Олекса топився, Олекса тішився невимовно.
— Глядіть же, Олексо, — пригрозив я, — як не візьмете мене за дружбу — то і знати вас не хочу!.
— Приліпка з вас! Де ж тепер бувають дружби? Хіба в ЗАГС за свідка підете.
— Та хоч за свідка.
— Гм... Знаєте, між іншим, що тут один священик є. Укривається, звичайно, двірником працює. Але я з ним поговорю...
— А Тамара погодиться на церковний шлюб?
— Мусить погодитися. Я інакше не хочу.
Протягом цілого тижня я від ранку до ночі сидів у ботанічному садку з атласом, щоб закінчити припізнену роботу, і не бачився ні разу з Олексою. А через тиждень, так і не дочекавшись його, зібрався і пішов сам, щоб віднести позичені книжки.
На цей раз двері мені відчинила сама Тамара, і я, тільки глянувши на неї, відчув млосний заворот голови.
— А-а, це ти?! — посміхнулася дівчина і блиснула на мене з-під шовкових вій своїм золотистим поглядом.
«Дідько би взяв того, Олексу! — позаздрив я знову. — Отаку красуню підчепив! І чим він її полонив?»
Я зайшов у хату, привітався з Усевичем, і між нами почалася жвава розмова, як це буває, коли зустрічаються давні знайомі. В їдальні тим часом бряжчав посуд, і я догадувався, що Тамара готує чай. Справді, незабаром відчинилися двері, і в них стала красуня, причепурена в свіжу білу блюзочку з жовтими жучками та біленький фартушок. Виглядала так чудово, що я на хвилину, як то кажуть, забув свої очі, які напевне з нескромним захопленням прилипли до її чарівного, личка.
— Прошу на чай! — сказала Тамара з кокетливим уклоном.
Ми перейшли до їдальні й посідали, за стіл.
— Будь ласка, — підсувала мені Тамара то одну річ, то другу, — бери, що тобі подобається і не чекай на припросини. Я не люблю церемоніяльних гостей.
— Дякую, — відповів я і взявся намащувати густе сливове повидло на хліб. — Олекси сьогодні не було?
— Ні, — якось трохи різко відповіла Тамара і злегка почервоніла.
— Між іншим, — сказав я з найліпшими намірами, — ти, Тамаро, зробила розумний вибір.
— Який вибір? — ще різкіше спитала дівчина.
Я відчув щось непевне, але вів до кінця:
— Маю на увазі Олексу. Він — прекрасна людина, і жінка за ним почуватиме себе, як у Бога за пазухою.
Треба було подивитися в ту хвилину на Тамару! Як тигриця, вона підскочила на стільці і злісно засвітила очима, що в ту хвилину стали зовсім жовтими. Ложечка з її рук з брязкотом перелетіла, через стіл і впала, по другому боці.
— Як ти смієш мені це говорити?! — крикнула вона на цілий голос.
Я змішався.
— Вибач, Тамаро, що я, може, не зовсім тактовно зачепив цю тему. Але Олекса мені казав...
— Яке мені діло до того, що тобі якийсь ідіот казав?! — верещала Тамара. — Перекажи йому, що, коли він ще раз осмілиться показати сюди носа, то я його сторч головою з ґанку спущу!!! Кретин! Нахаба!
— Тамаро! — вистогнав Усевич, стараючись піймати доньку за руки.
Але Тамара стала подібна до фурії. Обличчя її вкрилося червоними плямами і стало не лишень поганим, а попросту страшним. Вона затупала ногами, вдарила з усієї сили рукою по столі, але з опалу попала в підставку. Склянка з гарячим чаєм підстрибнула й перекинулась їй просто на ноги.
— О-о-й! — засичала з болю дівчина..
— Тамаро! — закричав переляканий батько і кинувся до неї.
— Геть від мене!!! — вищала Тамара, грубо штовхаючи батька. — Це все через тебе! Це ти його приваблював!
— Тамаро!
— Геть!
І Тамара вискочила до кухні, з усієї сили гримнувши дверима.
Я готовий був провалитися крізь землю і не знав, що з собою зробити. Усевич плазував по підлозі, збираючи скло, і щось бурмотів, змішаний не менше від мене. На невиразні, хоч і палкі слова мого перепрошення він тільки рукою махнув, І по всьому було видно, що хоче мене позбутися. Я зрозумів це, попрощався і якнайскорше вийшов за хвіртку.