— Фу, що ж то за ідіотична сцена! Що ж то за неприємне враження! І який лихий дідько потягнув мене за язик? — думав я собі, скоро ступаючи по нерівному хіднику.
Лице моє горіло, і коли б мені в ту хвилину попався під руки Олекса, то я, здається, попросту його роздер би.
— Павло Омельченко, ні? — почувся раптом коло мене жіночий голос.
Я глянув убік і побачив за штахетами постать старенької жінки, що збирала на квітнику насіння з посохлих айстр.
— Уляно Федорівно! — здивувався я, пізнавши свою колишню вчительку. — Ви тут живете?
— Тут, тут, хлопче... А що ж це ти? Також топчеш стежку на нашу вулицю? — спитала Уляла Федорівна, посміхнувшись добряче-багатозначною посмішкою, і відчинила хвіртку.
— Ой, ні! — сказав я і потиснув простягнуту мені руку. — Я, мабуть, вашу вулицю тепер десятою дорогою обминатиму...
— А то чому? Що там сталося? Я чула якийсь крик... Та ти зайди на хвилинку. Маю тобі щось дуже важливе сказати... То Олекса був тут з тобою минулого тижня?
— А ви його знаєте?
— Ну, як же, давно знаю! Заходь...
Уляна Федорівна жила самотньо: чоловік помер, діти пороз’їжджалися, а вона винаймала маленьке мешкання, що складалося з кімнати й кухні, бідно, але чистенько уряджених.
— Сідай, хлопче, сідай, — говорила вона, відсуваючи стілець від стола. — У мене гості рідко бувають. Зараз почастую тебе чаєм.
— Ні, дякую, Уляно Федорівно! — сказав я рішучо. — На сьогодні з мене чаю вистачить... Зайду хіба колись на чай другим разом. Ви мали мені щось сказати?
Уляна Федорівна подивилася на мене пильно своїми темними очима й повела пальцем по взірці обруса*.
— Та я не знаю: говорити, чи ні? — відповіла нерішуче. — Не моя, бач, справа...
— А чия? Олексина?
— Еге ж. Ти знаєш?
—Власне, що нічого толком не знаю, і через це попав сьогодні в халепу.
— Голубе мій! — зложила руки Уляна Федорівна. — Олекса мені завжди каже, що ти — його найближчий друг. Поговори з ним. Може, він хоч тебе послухає...
— Щоб зрікся нареченої?
— Та якої там нареченої?! Він з нею ще ні разу не заговорив.
— Як то?! То вони не наречені?
Уляна Федорівна розсміялася:
— От, горе ти моє! Він і мені те саме: «Наречена, наречена». Йому, бач, дівчина сподобалась — то вже й наречена, бо, каже, «а як же її називати?». Оце вже півтора року сюди ходить, мед носить, яблука носить, взимі зайців носить, а я йому смажу...
— А-а, то це він вас називає «справжньою мамою»?
— Та мене ж. Отакий чудасій! Добрий він, страх, який добрий, тільки ж і впертий — сохрани Господи! Вже скільки разів я йому казала, що з того нічого не вийде — так де ж там! «Наречена» та й «наречена». А вона, може, і справді тепер наречена, та тільки не його... Слово чести, і сміх і жаль дивитися; бо тільки Олекса на одні двері входить — Тамара зараз на другі тікає. А він сидить до півночі з старим Усевичем, оповідає йому про пасіку, про полювання, чай п’ють, зайця їдять. І так щоразу.
— Дивно! Чому ж людині відразу всього ясно не сказати?
— А що ж йому говорити? Він же нічого про Тамару не питає, тільки до Усевича на розмови ходить.
— Гарне мені «нареченство»!
— Отаке, голубе, як чуєш. Коли б це так хтось інший — то мені б було байдужісенько. Але він же, знаєш, як дитина... Поговори з ним.
— Та вже ж! Після того, що я сьогодні почув, — мушу говорити!
— Спасибі ж тобі, хлопче! — зраділа Уляна Федорівна. — Дякую, як за рідного сина. Він, бач, для мене багато добра зробив. Оце тепер вистарався мені роботу в їхньому інституті. Я вже не маю сили в школі працювати, а сидіти, згорнувши руки, не вмію. То він мене там до бібліотеки примістив. Якраз робота для мене: з двадцять книжок за день видам, а з двадцять прийму — от стільки й труду...
Поговоривши ще довгенько з Уляною Федорівною та врешті піддавшися її намовлянням випити чаю, я вийшов з твердим наміром — вияснити Олексі його положення. Шкода мені було, що мого доброго й сердечного приятеля дівчина має за кретина й нахабу. Мусів говорити з ним і переконати його, щоб не робив з себе посміховища.
Однак, того наміру мені не вдалося здійснити. Олекса не прийшов день, не прийшов другий і третій, а я несподівано одержав спішне відрядження на двомісячну роботу в Криму. Напередодні від’їзду, так і не дочекавшись Олекси, вирішив уперше піти до нього додому.
Признаюся, що мене охопило велике хвилювання, коли я звернув на Зелену вулицю. Уявляв собі стару Ухову й відчував, що ця зустріч не буде надто приязною. Але те, що сталося, перейшло всяку уяву...