Насамперед, я довго стукав, поки за дверима почулося шкробання тажких черевиків і злісне бурмотіння. Двері нарешті відчинилися і в них показалася височезна, стара жінка, простоволоса, розпатлана, з косинками брудного волосся, що падали на чоло. Очі скісні, але величезні, сиві, були налиті якоюсь похмурою злобою, що, здавалося, спливала з них аж до самого кінчика довгого носа.
— Вам чево? — гримнула Ухова, тримаючи однією рукою двері, а другою притримуючи на грудях брудну чоловічу сорочку без ґудзиків, що правила їй за блюзку.
— Я хотів би бачити Олексу, — сказав я найчемніше.
— Каково таково Алєксу?! — визвірилася Ухова, обливаючи мене з ніг до голови гадючим поглядом. — Нєт тут нікаково Алєкси!
— Альошу, — поправився я спішно, — Альошу!
В той самий момент відчинилося вікно, а в ньому з’явилося ще два зацікавлені жіночі обличчя, розмальовані пристаркуваті й бридкі.
«Сестри!» — догадався я, але не мав часу на них придивитися.
— А вам яке діло до Альоші? — кричала Ухова так, ніби я мав намір його вкрасти.
— Хотів поговорити з ним, — відповів я. — Маю поважну справу.
— Як вас звуть? — питала Ухова, не спускаючи з тону.
Я сказав.
— Хто ви такий?
Я й це сказав, думаючи, що вже все буде добре. Але Ухова в той момент, в який можна було найменше сподіватися, гримнула дверима і через них закричала:
— Шантрапа! Жуліки! Лазять тут, голову морочать! Альошу йому давай! Напевне грошей хоче позичити, або меду вициганити!
Голови у вікні захіхікали і щезли. А я постояв ще хвилинку, обернувся і пішов назад, лихий і сконфужений.
Ледве відійшов кільканадцять кроків, як двері відчинилися.
— Ей, ви там! — крикнула Ухова й кивнула мені пальцем. — Ідіть сюди!
Я вернувся, перекований, що стара передумала і таки впустить мене до хати, але помилився. Ледве я тільки дійшов до порога, як Ухова вискочила, розмахуючи кочергою, і заревіла:
— Нєт Альоші, понімаєш?! Нєт, нє било і не будєт!!! А єслі єщо раз сюда сунешся — башку разіб’ю!
І махнувши, перед самим моїм носом кочергою, Ухова вскочила назад до хати, а двері зачинила з такою силою, що довкола них аж тинк посипався.
Я плюнув з пересердя і пішов геть.
Уже з Криму вислав я до Олекси коротенького листа на інститут і просив написати до мене пару слів. Відповіді довго не було, і лише коли я вже збирався від’їжджати додому, прийшла відкрита картка:
«Дорогий Павле! Вашого листа я одержав. Завтра виїжджаю на дипломну практику в Свердловськ і буду там сидіти пів року. Ходив до Вас, але було замкнено. Моя... (нерозбірливе слово) вийшла заміж за секретаря райкому партії. Як усякий партіець, видно, сволоч і ґепеушник. Мрії без крил, а я — без мрій. Учора вбив чотирьох зайців. Вона буде ще жалувати, але дістане від мене дулю. Поет хворий, і взагалі єрунда. Олекса».
Розбираючи, нечитке письмо, я облився холодним потом. Господи, що за дурень той Олекса! Як же можна так писати у відкритій поштівці?! Ану ж хтось ненароком прочитав би?! Адже пошту лишають у канцелярії просто на столі секретарки!
З байдужим виглядом я поклав картку в кишеню і пішов у парк. Сів на лавці і ще раз прочитав.
— Дурень! — повторив. — Але що це за слово? «Ква...ха»? Ясно, що мова йде про Тамару. Уляна Федорівна, значить, небезпідставно тоді говорила, що Тамара е нареченою, тільки не Олексиною... «Ква...ха»... Що це значить?
Та як не старався — не міг прочитати. Подер поштівку на кусники і вкинув у рвучкий потік.
Приїхавши через кілька днів додому і відвідавши Костя, який щойно виписався з лікарні після запалення легенів, довідався я, що Тамара Усевич дійсно вийшла заміж за секретаря Н-ського райкому партії і зробила «блискучу кар’єру». Кость казав, що з вигляду Тамарин чоловік — дуже гарний мужчина і має всі шанси незабаром осягнути ще вище становище. Казав також, що ледве умовив Олексу не висилати Тамарі лайливого листа, в якому було повно дотепних і гострих виразів на адресу молодої подружньої пари.
Так сумно скінчилося перше Олексине кохання.
***
Зима того року була вкрай погана: сльотиста, гнила і затяжна. Олекса не писав нічого, і я гостро відчував його відсутність. Ще в січні-лютім скрашував мені вільні вечори Кость, але потім і він почав приходити рідше, а, коли я приходив до нього, то заставав замкнені двері.
— Слухай, Костю, — сказав я якось йому, — твоя поведінка щось дуже нагадує мені Олексину в часи його женихання з Тамарою.