— А що ж, — серйозно відповів Кость, — не до віку ж парубкувати...
— Ага, то, значить, я вгадав!
— Вгадав, друже: сподобалася мені дівчина.
— А ти їй?
— Здається, також.
— Щасливий!
— А хто ж і тобі боронить бути щасливим? Ходи сьогодні разом зі мною.
— Ов, який ти добрий! Хочеш поділитися зі мною своєю нареченою?
— Ні, аж такий добрий я не є. Але моя дівчина має сестру, і я певний, що вона тобі сподобається.
— Звідки ж така певність?
— Бо це — дівчина поважна тиха, має косу, як праник*, і називається традиційно Галею. Хочеш — познайомлю.
— Та хто ж вони, ті дівчата?
— Сестри Кітлінські. Обидві студентки. І родина їхня симпатична. Зрештою, ходи, і побачиш сам.
Того ж вечора ми вибралися до Кітлінських. Все було, як казав Кость: симпатичні батьки, затишне мешкання і двоє гарних дівчат. На перший погляд не видавалися навіть сестрами, так мало подобали одна на другу, але, при ближчому знайомстві, навпаки, вражали абсолютною схожістю внутрішніх прикмет.
Старша Галя була дійсно типом мого смаку: чорнява, міцна, з тихим альтовим голосом і грубою косою. В ній усе було рівне: рівний голос, рівна від початку до самого кінчика коса, рівна постать, зрівноважені, спокійні рухи. Взагалі від неї віяло певністю і спокоєм, так що, перебуваючи в її товаристві, я відпочивав розумово і навіть фізично. Ніна, молодша на півтора року, нагадувала своїм буйним, майже білим волоссям бальончик кульбаби. Гарно збудована, з пишно, розвиненими формами, відрізнялася від сестри ще й тим, що говорила скоро-скоро, немов би сипала горохом, вертіла в усі боки своєю голівкою і широко розплющувала темно-зелені очі. Псували її трохи тільки зуби, гострі й рідкі, але на загал, Ніна таки, була гарна.
На початку знайомства мене до деякої міри вражала якась підкреслена, ніби штучна, любов між сестрами. Вони називали одна другу «Галочка», або «Галюся» і «Ніночка», або «Нінуся», одна без другої ніколи не ступили кроку, нічого не зробили, наперед між собою не порадившись. Старалися вони також бути завжди однієї думки і, здавалося, тільки й думали про те, як би то можна було одна другій у чомусь поступитися.
— Підемо до кіна? — питав Кость.
— Не знаю, як Галя... Галочко, ти хочеш іти до кіна?
— Як ти хочеш, то я піду.
— Ні, як ти хочеш.
— Я думаю, що ми можемо піти.
Або:'
— Як вам сподобалася «Принцеса Турандот»*, Галю?
— Ах, Ніна відразу сказала, що це — чудова річ. Правда, Нінусь?
— Що за питання! Нам обом дуже сподобалась.
«Чи вони справді такі однозгідні в поглядах, чи попросту жадна з них ніяких поглядів не має?» — не раз питав я себе.
Але згодом прийшов я до переконання, що в тому факті нема нічого дивного; майже однолітки, що зросли разом під дбайливою опікою ніжної матері, могли і навіть повинні були виробити спільні смаки, звички й світогляди.
Спочатку я ходив до Кітлінських більше для того, щоб дотримати товариства Костеві і не нудьгувати самому у своїй кавалерській хаті. Пізніше ці відвідини перейшли у звичку, і, коли щось ставало мені на перешкоді, або, коли я добровільно пробував лишитися якийсь вечір удома, — почував себе дуже погано. А ще через якийсь час, уже силою факту, виринули переді мною самі собою зрозумілі обов’язки. І так, я і Кость поставали майже женихами, яких стрічали в домі Кітлінських, як своїх. Правда, і дівчата і їхні батьки дали нам відразу зрозуміти, що про шлюб можна буде говорити аж на другий рік, коли Галя і Ніна закінчать інститут. Але ми й самі були такої думки, а тому не приспішували подій. Дівчата трималися виключно нас, тільки з нами ходили па прогульки, на студентські вечірки, до кіна й театру, через нас замкнули двері свого дому перед іншими претендентами. Отже, справа була ясна...
У травні я знову мусів їхати на три місяці до Криму, де ще попереднього року була розпочата велика дослідна робота над різними ґатунками тютюну, і ця вістка дуже Галю засмутила. Коли прощалися ввечері напередодні мого від’їзду під хвірткою, дівчина вперше теплою хвилею впала мені на груди і розплакалася.
— Не плач, Галю, — сказав, я зворушено, перейшовши несподівано на «ти», — три місяці пробіжать скоро...
— Для мене — ні! Для мене це буде вічність!
— Не буде, Галю! Я писатиму тобі щодня.
— Не забудеш?
— Галю! І ти можеш таке говорити?!
Коротко сказавши, це була зворушлива сцена з палкими обіцянками, сльозами й довгими поцілунками, так що я вернувся додому по півночі безмежно щасливий і глибоко закоханий...
Як і було, умовлено, напередодні від’їзду, ми дуже інтенсивно листувалися. Галині листи були грамотні й зв’язні, хоч і не відрізнялися надзвичайною глибиною думки, чи високими духовими інтересами. Зате вона докладно писала про те, що робила, куди ходила, кого бачила, що читала і т. д. Добра третина листа присвячувалася й сестрі: «Нінусь порадила», «Нінуся думає», «Ніночка сказала»... Згадувала Галя також про те, що познайомилася з Альошею-чудасієм, який вернувся з практики, була на випускному вечорі в Індустріальному Інституті, але не танцювала ні з ким ні одного танцю.