Про Олексу Галя писала ще таке: «Стверджують всі, що його дипломна робота — річ величезної ваги, і що він, як інженер, —людина виключного таланту. Шкода тільки, що дивак. Коли б йому підшукати якусь добру дівчину, то ми з Ніночкою певні, що це мало б дуже позитивні наслідки. Признаюся тобі по секрету, що ми вже навіть маємо, плян: до нас незабаром приїде наша двоюрідна сестра Зіна. Це дуже мила дівчина, хоч і не красуня. Але Олекса і сам не відзначається зовнішністю, то ж годі йому на красуню числити. Зіна — донька священика. Скінчила семилітку, але далі на науку не має ніяких виглядів. Шкода її. Писала мені й Ніночці, що єдиний порятунок для неї — вийти, заміж за порядного чоловіка. Вона дуже господарна, уміє шити й варити, кохається в садку й городі, а навіть розуміється на пасічництві, бо у них була своя пасіка. Нінусь каже, що Зіна — вимріяна партія для Олекси».
Знаючи вдачу Олекси, я написав Галі, щоб з тим сватанням не зраджувалася і взагалі нічого не робила, поки я не приїду.
***
Скінчилися три місяці розлуки — і ось я знову в рідному місті. Не писав навмисне нікому про точний день свого приїзду, і, як виявилося, дуже добре зробив. Бо ще напередодні від’їзду з Криму в мене на кінчику носа вискочив величезний прищ і так мене спотворив, що я нізащо не наважився б показатися Галі на очі.
Злізши з поїзду, я поїхав додому тільки для того, щоб відвезти валізки, і зараз же побіг до лікаря. Той відразу пробив прищ, приложив якусь масть, обліпив цілий ніс плястером, але запевнив, що за два дні все буде гаразд.
По двох безсонних ночах я відчув велику полегшу і, прийшовши додому, впав у ліжко й заснув. Прокинувся вже перед вечором, розпакував валізки, упорядкував трохи запущене мешкання і взявся за книжку. Але якось не читалося. Свідомість того, що кохана дівчина журиться, не маючи ніяких вісток про мене, а я мушу з обліпленим носом сидіти прикованим у хаті, навівала невимовну тривогу й нудьгу. До того почався рясний, монотонний дощ і до решти попсував мені настрій.
— Хоч би ж прийшов хто! — подумав я в розпуці. — А то можна повіситися від туги...
Ледве це подумав, як почув знайомі кроки по хіднику, а за ними — стукіт у вікно.
— Олекса! — зрадів я і метнувся відчиняти двері.
У першу хвилину готовий був йому кинутися на шию, але через те, що Олекса спитав мене зовсім байдужим тоном: «А-а, ви вже вернулися?» — стримався. Тільки, коли він зайшов до кімнати, взяв його за плечі і потрусив:
— Ґратулюю, друже! Бажаю вам багато успіхів з вашим інженерським дипломом і взагалі бажаю вам всього того, чого й собі бажаю!
— Розбитого носа також? — засміявся Олекса.
— Ні, того вам не бажаю, бо того й собі не хотів.
— А навіщо пхали свого носа до чужого проса? — жартував далі Олекса, цілковито зігнорувавши мої щирі ґратуляції.
— Ані до чужого не пхався, ані до свого власного тепер не можу доступити. Як же можна показатися нареченій у такому вигляді?
— Ц-ц-ц! Вигляд у вас дуже оригінальний, цілком, як в античної статуї.
— Справді?
— Слово чести! Я бачив такі статуї з повідбиваними носами. Ви одержали мою листівку?
— Одержав. І щастя ваше, що ви мені тоді під руку не попалися: побив би! Де ж можна такі речі у відкритих листівках писати?!
— Ц-ц-ц!
— Смійтеся, смійтеся... На цей раз вам дарую задля нашої зустрічі. Скільки це ми з вами не бачилися?
— Десять місяців і двадцять три дні... А, знаєте, що моя квазімодиха заміж вийшла?
Я відразу пригадав собі нерозбірливо написане слово в картці і спитав:
— Хто, хто?
— Квазімодиха.
— Чому «квазімодиха»?
— Та бо так, знаєте: зів’ялі квіти в гарнім дзбанку... Чого ви смієтеся? То у Віктора Юґо такий роман є... Я напевне щось трохи наплутав?
— «Наплутав»! Взагалі поняття не маєте про те, що говорите. Коли вже хочете висловлюватися фігурально, то Квазімодо — це, власне, свіжі рожі в простім череп’янім горнятку. Але лишім літературу в спокою. Скажіть, що ви думаєте робити далі?
— Лишаюся на посаді завідувача хемічної лябораторіії інституту.
— Тільки всього?
— А мені більше й не треба.