— Ні, Олексо, для вас треба якраз більше! Ваш фах — не сама хемія, а машинобудівництво хемічної промисловосте. Так, здається? І ви, при ваших здібностях і знаннях, повинні були піти на науково-дослідну роботу, або, принайменше, взятися до проспектів і конструкцій, а не сидіти в якійсь мізерній лябораторії. Що вам це дасть?
— А що дасть науково-дослідна робота і машинобудівництво?
— Ну, що за смішне питання! Та дасть більше, як нужденна лябораторія.
— Кому дасть?
— Та... — і я прикусив язика.
— Бачите, бачите! — радів Олекса і затирав руки. — А я на них працювати не буду! Не діждуть вони, щоб я їхню силу скріплював! Навпаки: вони мені стипендію й науку, а я їм — дулю! Ц-ц-ц!..
— Гм... У цьому є певна логіка, не заперечую... Але скажіть, чи вас самих особисто не цікавлять ніякі винаходи, ніяка творча робота?
— У теперішніх обставинах — ні! І взагалі всі винаходи тепер — це єрунда! Скажіть, коли народився Сосо Джуґашвіллі*?
— У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році.
— Точніше!
— Коли не помиляюся, в листопаді.
— Неправда! Двадцять першого грудня.
— То навіщо питаєте, коли знаєте самі?
— Та так собі, між .іншим... А що означає по-грузинському «Джуґашвіллі»?
— Не знаю.
— Ц-ц-ц!.. «Джуґа» — то собака, а «швіллі» — то син. Ц-ц-ц!..
— Звідки у вас такі відомості? — спитав я, сміючись.
— Та то я так собі придумав... Зрештою, для Сталіна і собачим сином бути — завелика честь. Чай будете пити? — спитав на кінець таким тоном, ніби не я, а він був господарем.
— Зараз іду запалю примус, — сказав я, підвівшись на ноги.
— Та ні, сидіть уже! Статуя з приліпкою! — показав Олекса на мого носа й пішов до передпокою.
Чути було, як тарахкотів чайником і примусом, а потім спитав:
— Слухайте ви, вчений ботаніку, чи то правда, що китайці числять вік людини, не від народження, а на дев’ять місяців більше?
— Не чув, не знаю. Хто вам це сказав?
— Один, чоловік у Свердловську... А як ви дивитеся на цей випадок з квазімодихою?
— Цей випадок був з вами, Олексо, а не з «квазімодихою»! Тамара тут ні при чому. Ви ж батька сватали, а не її.
— Що там батько! Батько тільки був собі між іншим... А вона, думаєте, не догадувалася?
— Навіть коли й догадувалася, то це ще не було підставою вважати її своєю нареченою. На чому ви будували свої пляни?
— Та от так, знаєте: весна, бджоли прокидаються, сади цвітуть, солов’ї співають, серце співає... Все тоді хоче кохання. Отже, і я думав собі... Гм...
— Думали собі, що, сівши на крила мрій, уже й оженитеся?
— Га? А-а, так, звичайно... І з мрій вийшов пшик!
— Жалуєте?
Олекса, скінчивши з примусом, увійшов до кімнати і сів у фотель.
— Ні, не жалую. Себто, за мріями жалую, а за нею — ні. Коли дізнався, за кого вона виходить заміж, відразу сказав собі, що вона — звичайна квазімодиха і перестав її любити. Вірите?
— Вірю. І, правду сказавши, добре, що так скінчилося. Вона б вам не дала щастя.
— Тепер я це сам бачу... — сказав Олекса з великим сумом у голосі.
— Нічого, друже, — підбадьорив я його. — За науку завжди треба платити. На другий раз будете мудріші. Знайдете собі ще дівчину, яка вас зрозуміє і оцінить.
— І полюбить.
— Так, звичайно, і полюбить.
— Трудно мені буде таку знайти...
— Трудно, — погодився я. — Але, коли знайдете, то, можете бути певні, що будете щасливі.
— Чому?
— Тому, що дівчина, яка зуміє оцінити всі ваші позитивні прикмети, буде розумна й серйозна. А це і є запорукою повного, довготривалого щастя.
Незабаром закипів чай, і ми сіли вечеряти.
— До речі, — спитав Олекса, — що то у вас з носом?
Я почав оповідати, але Олекса, як видно було по очах, думав про щось інше і перебив мене на півслові:
— Виходить, що, коли б вік Сталіна обчисляти по китайських законах, то він народився б двадцять першого березня?
— Та чого вас це так цікавить?
— Так собі.. Хіба не можна спитати?
— Та можна, чому ні. Але вас якраз не це цікавить, а щось інше.
— Що саме?
— Того вже я ніяк не знаю, тільки бачу, що ви щось придумали.
— Ет, єрунда! «Крила мрій»! Що ви робили в Криму?
— Робили дурного роботу: випробовували, які ґатунки тютюну там найліпше вирощувати. Витратили масу коштів і праці, щоб дізнатися те, що вже знали неграмотні татари сотні років тому.
— Ц-ц-ц!.. Ну, і цікава була ваша науково-дослідна робота?
— Та що ж... В кожній роботі можна знайти щось цікаве.
— А я, от, коли б уже і взявся за науково-дослідну роботу, то тільки при переконанні, що винайду щось надзвичайне.: