— Наприклад?
— Ну, наприклад, машину часу.
— Що, що?
— Машину часу, кажу. Та чого ви так здивувалися? Це ж я так собі кажу, між іншим... От Герберт Велз писав колись про машину часу. Читали? Єрунда, звичайно, «крила мрій», неможливість, але — цікаво!
— Ач, який ви хитрий, Олексо! — засміявся я. — Винайшли б таку машину, сіли б на неї і чкурнули б геть від нашої дійсности, а своїх друзів лишили б загибати. Так?
— Зовсім ні! — з запалом запротестував Олекса. — Я б таку машину використав на те, щоб понаправляти всякі історичні несправедливості.
— Як саме? — спитав я, вже зацікавлений.
— Ну, от, наприклад, я вернувся б до тих днів, коли Сталінові, чи там Сосові, було за китайським рахунком усього три місяці...
Олекса замовк, а на обличчі в нього застигла мрійна посмішка.
— І що далі? — спитав я, запиваючи своє питання чаєм.
— Та нічого... Піймав би стару Джуґашвілліху і примусив би її зробити аборт.
Я відразу захлиснувся чаєм, що його мав в устах, і впав головою на стіл. Мене душив і сміх, і чай, а з очей потекли, сльози.
— Фе, Олексо! — сказав нарешті, відкашлявшись. — І ви справді не могли б придумати для машини часу нічого кращого?
— А що могло б бути кращого?! — запалився Олекса. — Ви ж уявіть собі таку картину: Москва, Кремль... Ні, чекайте, не так!
Олекса зірвався на ноги, вхопив склянку недопитого чаю і вибіг з нею до передпокою.
— Уявіть собі, — заговорив з-за дверей, —: Колонну, чи яку там іншу залю. Всі члени політбюра сидять за великим столом, гризуть нігті, тремтять, трясуть штанами і взагалі хвилюються в усіх видах, чекаючи на свого деспота... А я в той час, — Олекса обережно просунув голову крізь двері: — «Ви чекаєте товариша Сталіна, товариші?». «Так, ми чекаємо нашого мудрого, геніального вождя». «Ах, так? Ну, то прошу: ось він тут, у слоїку з формаліною!» — тут Олекса вихилясом перебіг кімнату й урочисто стукнув склянкою об стіл, аж чай вихлюпнувся й розлився по обрусі.
— Ви уявляєте, які б у них були пики? — спитав він, сяючи очима.
Хоч, як я вже згадував, мій приятель не був актором, але цю сцену представив так природно, що я знову впав головою на стіл і зайшовся у приступі спазматичного сміху. Мені вторувало «ц-ц-ц!» Олекси, страшенно вдоволеного власним дотепом.
Наші зустрічі взагалі майже ніколи не минали без сміху, але так, як цей раз, я реготав уперше і востаннє у своєму житті. Цілих півгодини я сміявся і переставав лише тоді, коли не мав більше сили. Але, відпочивши трохи, починав реготати знову.
— Та ну вас! — остаточно розсердився Олекса. — Говорити не даєте! Ги-ги-ги! — перекривив мене. — Ось слухайте лише: ви знаєте, що я в Свердловську мало-мало був не закохався на смерть?
— Та що ви?! — відразу насторожився я.
— Слово чести! Була там одна така практикантка, Льоля називалася. Нічого собі, гарненька дівчина...
— Ну, і що?
— Єрунда вийшла... Перебивав мені всі мої пляни другий дипломант з Ленінграду, такий Пєтька Пєтухов. Ненажера був страшний і найбільше за тістечками «Наполеон» і шоколядою «Мішка» пропадав. Більше, як за Льолею.
— І ви дали себе відставити?
— Я потім сам «відставився».
— Цікаво! Я не знав, що ви такий влюбчивий... Ну, розказуйте, як воно там було.
— Та було просто... Я спочатку мало не здурів з нудьги. Ні знайомства, ні полювання — нічого. Цілий день сидів у лябораторіях, або в креслярській, а вечорами — в гуртожитку. Потім приїхала ота сама Льоля — хемічка. В лябораторіі практикувала. Досліди всякі робила, а з них нічого не виходило. Ну, мені стало жаль, і я взявся помагати. Та вже потім так, з нудьги, і собі взявся всякі експерименти робити. Винайшов якесь — чорт знає що: таке, знаєте, приємне на запах і без смаку, а одна краплина його діє, як пів відра рицини*... І гарно було: Льоля сидить за ретортами й фільтрами, я собі щось там партачу в пробірках — і все між собою переговорюємося. Аж тут встряв отой самий Пєтька Пєтухов: прийде і теж сидить. Вдає, що щось робить. Вечір — нічого, другий вечір — нічого, а далі бачу, що Пєтька мене на задній план відсуває. Вже Льоля більше до нього, як до мене звертається: «Пєтя, подай», «Пєтя, поможи», «Пєтя, скажи»... «Ну, — думаю собі, — я тобі того так не спущу!» Пішов, купив десяток тістечок, а «Наполеона» тільки одного. Розумієте? Тільки одного. І в того «Наполеона» крапнув свого винаходу. Ц-ц-ц!.. Увечері сидимо всі троє в лябораторії, а я тоді вийняв тістечка й подаю. Зраділи. «Ти, Пєтя, — каже Льоля, — любиш "Наполеони" — бери!» — а сама бере якусь трубочку з кремом. Пєтька зараз «Наполеона» — хап! — і ковтнув. Потім бере друге, третє, вже так, без розбору, і ковтає. А я — нічого. Тільки за пару хвилин щось Пєтька зблід, аж позеленів, і каже: «Вибачте, я мушу йти». Льоля просить ще трохи почекати, я також, знаєте, прошу, а він — ні. Схопився і побіг. Два дні після того не то що до лябораторії, а взагалі й на роботу не приходив. Ц-ц-ц!..