Вичекавши, поки я пересміявся, Олекса продовжував:
— На третій вечір приходить знову Пєтька і знову перешкоджає мені. Але я вже запасся новим комплектом тістечок, так само з одним «Наполеоном». Поклав перед ними, а сам пішов у другий кут, немов би щось роблю, і не дивлюся ні на Пєтьку, ні на Льолю. Аж раптом чую, що Льоля обзивається болісним голосом: «Вибачте, — каже, — хлопці, але я мушу йти додому»...
— А-а, — догадався я, — то на цей раз Льоля з'їла «Наполеона»?!
— Вона! От, дурна!
— Ну, і що було? — спитав я після чергового вибуху сміху.
— Та нічого: Льоля вискочила, як попарена, а я лишився з Пєтькою. Потім ще два вечори з ним сидів у лябораторії. Ц-ц-ц!..
— І так скінчилося?
— Ні, ще не скінчилося... Коли Льоля видужала, я «Наполони» замінив «Мішкою». Купив цілу коробку, і вже не в одну, а в кілька впорснув свого «чарівного ліку». Ц-ц-ц!..
— Уявляю собі! — зареготав я.
— Нічого ви собі не уявляєте! Я впорснув у кожну цукерку п’ятикратну дозу свого винаходу й запам’ятав їхнє розміщення. Льолі порадив після хвороби шоколяди не їсти, взяв собі одну цукерку, а решту поставив з коробкою перед Пєтуховим.
— І він усі з’їв?!!
— Не вгадали: він не з’їв ні одної. Зате та, що я її з’їв, була з моїм винаходом...
— Ха-ха-ха! Як же це сталося?!
— Лихо його знає, як воно сталося! Здається ж, добре пам’ятав, яку можна їсти, а яку — ні. Та от, дідько пожартував... Ц-ц-ц!..
Я вже не сміявся, а тільки стогнав. Ребра в мене боліли, а на довершення напала гикавка.
— Годі, Олексо! Годі, бо я вже більше не можу! — почав благати.
— Та я вже кінчаю: тиждень пролежав у лікарні, а вийшов здоровий і від свого винаходу і від свого кохання... Як вам треба буде колись вилікувати пробите Амуром серце — звертайтеся до мене. Ц-ц-ц!..
***
Ніс мій загоївся, і через два дні я вже був у Кітлінських.
Далі життя потекло своїм звичайним руслом: день на роботі, а вечори — у товаристві любої дівчини. Про нашу майбутню женячку говорено вже зовсім відверто, і Галя та Ніна навіть уплянували, що після шлюбу ми підшукаємо спільне мешкання, або два мешкання в одному домі, щоб ні я з Костем, ні Галя з Ніною не розлучалися.
Олекса посумнів, почав сторонитися від нас і відмовлятися від нашого товариства.
— Не хочу бути п’ятим колесом у возі! — говорив уперто.
— Та чого ж «п'ятим колесом»?!
— Та бо так: ви і Галя — одна пара коліс, Кость і Ніна — друга, а я ніби запасне. Не хочу!.
Скоро сталася й подія, про яку свого часу писала Галя: приїхала Зіна. Була це дівчина простувата на вигляд, повільна в рухах і якась прибита. Але, коли почалася спільна розмова, виявилося, іцо Зіна далеко не дурна, багато читала й багато передумала за своє молоде життя.
Тому що ми всі були свої, Галя під кінець розмови сказала просто:
— Ми з Ніночкою, Павле, хочемо висватати Зіну за Альошу. Як ти на це дивишся?
— А Зіна як на це дивиться? — спитав я своєю чергою.
— Я вже сказала, — спокійно обізвалася Зіна. — Мені все одно: може бути поганий, може бути старий, може бути дивак, — аби тільки добрий.
Мене прикро вразив цей холодний і байдужий тон з уст молодої дівчини, а Кость аж зіщулився і спитав:
— І ви пішли б заміж без любови?
— Ет, куди вже мені про якусь любов думати! — з досадою махнула рукою Зіна. — Мені жити треба!
— «Жити», — відповів Кость, — це дуже складне поняття його не можна утотожнювати з поняттям «існувати», чи «животіти».
— Але не можна також утотожнювати з поняттями «розкошувати», чи «потопати в щасті», — відтяла Зіна.
— «Жити», Зіно, — вставив я, — означає боротися за право на життя.
— Порожні слова! — спалахнула Зіна. — Досі я боролася: ходила на чорну роботу до радгоспу, шила по чужих домах, була навіть служницею. Але у висліді цієї «боротьби за право на життя» я мала тільки животіння в найпідлішому цього слова значенні! Досить з мене того! Не знаю, який ви вкладаєте зміст у слово «жити», але для мене власний кут, певне становище в родині й забезпечення від постійних образ за соціальне походження — це вже життя! І той, хто мені це все дасть — може бути з вигляду яким хоче. Я не належу до тих, хто заглядає дарованому коневі в зуби!
— Вірно, Зіно! Цілком правильно! — вигукнули в один голос Галя і Ніна.
А мені в ту хвилину стало так стидно за всіх трьох дівчат і за нас, чоловіків, що я не зважився піднести на Костя очей. Щось холодне й огидне проповзло біля мого серця й лишило по собі слизький, неприємний слід.