При прощанні я не міг стриматися, щоб не висловити Галі в досить терпких словах свого невдоволення і здивування.
— Але ж ти смішний, Павлуню! — обняла мене за шию Галя. — Ніхто ж не буде Олексу женити силоміць. Ми їх тільки познайомимо. А чи вони схотять побратися, чи ні — їхня справа. І по чому ти знаєш, що вони не полюбляться?
— Мені, Галю, дуже не подобається Зінин цинічний погляд на справу подружжя.
— Ах, ти її не посуджуй! Вона з розпуки так говорить. Коли б ти лише знав, скільки вона натерпілася, скільки напоневірялася! Але, назагал, Зіна дуже порядна й чесна дівчина. Кажу тобі це напевно!
Остаточно стало на тому, що я пообіцяв у найближчий вихідний день підмовити Олексу прийти до Кітлінських на третю годину, щоб піти всім спільно на прогульку за місто. Олекса довго упирався, щось дуже підозріло зиркав на мене, але врешті-решт погодився.
Я вже й сам цікавий був знати, що з того всього вийде, і прийшов до Кітлінських раніше. Застав на веранді Костя в товаристві всіх трьох дівчат, причепурених і оживлених. Зіна, видно, вже добре розпиталася про норови й вдачу «жениха», бо, у відміну від сестер, вбралася в дуже скромненьку, хоч і зграбно пошиту сукеночку, гладенько зачесалася й сиділа, пильно й вправно накладаючи чорною заполоччю хрестики складного взірця на екранному до блюзочки рукаві.
Олекса прийшов точно о третій. Розмашисто перейшов двір, підстрибом збіг на сходи веранди й відразу став, як укопаний.
— А, Олексо! — закричали в один голос Галя і Ніна. — Просимо, просимо!
Але Олекса їх не чув. Він видивився на Зіну і зморщив свого довгото носа так, ніби впіймав якийсь неприємний запах. Потім обвів поглядом ціле товариство, злобно блиснув на мене очима і, не промовивши ні слова, рвучко обернувся і пішов, майже побіг, назад до хвіртки.
У першу хвилину ми так розгубилися, що тільки дивилися мовчки один на одного і не знали, що робити. Але енергійний стукіт хвіртки вернув мені притомність, і я схопився з місця, щоб дігнати втікача.
— Олексо! — кричав йому навздогін. — Олексо!
Та Олекса тільки приспішив ходу й не оглядався. Я його дігнав аж на другому кварталі й ухопив за руку;
— Олексо! — крикнув суворо. — Що це за комедії?! Верніться зараз же і не будьте дикуном, кажу вам!
— А явам кажу, — визвірився Олекса, вириваючи руку, — що з того нічого не вийде, бо на таку квітку моя бджола не сяде! І... і взагалі йдіть ви до дідька! Попередоїжджа сваха! Приліпка!
Він мене знищив тими словами! Знищив заслужено. Бо навіщо я дав себе вплутати в це вираховане сватання? Адже знав, що та вся справа не дуже-то чиста! Чи ж міг я думати, що Олекса справді такий дурний, щоб дав себе піймати на гачок? А він з одного погляду інстинктивно розкусив і наші наміри і вдачу «молодої».
Лихий і засоромлений, вертаюся на веранду.
— Що з ним? Що сталося? Він розсердився? — засипали мене питаннями Галя й Ніна.
Кость уважно дивився на свої черевики, а Зіна, немов би найменше зацікавлена особа, пильно вишивала далі.
— Ні, не розсердився, — почав пояснювати я, ще лихіший і більше засоромлений власною брехнею, — а побачив незнайому людину і злякався. Чудасій же з нього — самі знаєте...
— А, між іншим, — обізвалася Зіна, не підводячи голови від шиття, — він страшно симпатичний!
— Сподобався тобі? — зраділи сестри.
— Дуже! Я уявляла собі його значно гіршим. А він тільки оригінал, і то цікавий оригінал...
— Ну, бачиш! Ну, бачиш! — раділи дівчата. — Костю, Павле, голубчики! Зробіть так, щоб їх познайомити! Виясніть йому... Ах, який же він чудасій!
Що саме треба було Олексі вияснити і що саме так у ньому Зіні сподобалося — ми не випитували. Тим більше ні я, ні Кость не тільки нічого не вияснювали пізніше Олексі, але навіть не важилися ні словом пригадати про те, що сталося. Навпаки, ми раділи з того, що наш приятель при наступній зустрічі поводився так, ніби нічого не було, і нічого нам не говорив.
Зіна побула в родичів щось зо два тижні, а потім раптом змінила плани й виїхала на Урал, де жила її старша заміжня сестра, і на тому сватання скінчилося.
Скоро по тому прийшов до мене Кость і сказав, що посварився з Ніною. Я з делікатносте не випитував про причини, але по Костеві було видно, що справа поважна.
— Ет, дурниці! — сказав я. — Ходім, я вас помирю.
— Я, звичайно, не від того, Павле, але думаю, що ми вже не помиримось.
— Ой, як трагічно! «Не помиримось»! Я переконаний, що то якась дрібничка, з якої потім будете обидвоє сміятися.