— Почасти маєш рацію — це дійсно дрібниця, але дрібниця принципова, — уперто нахмурив чоло Кость. — І можу тобі сказати тільки одне: як би я дівчини не любив, але з себе іграшки робити не дозволю!
— Це ти мусиш Ніні вияснити, і я певен, що вона, як дівчина розумна, повинна тебе зрозуміти.
— Я хотів це зробити на самому початку, але вийшло ще гірше: «Або ти мене перепросиш, або я зриваю з тобою!» — така була її відповідь.
— То перепроси.
— Ні, Павле, не буду перепрошувати, бо вона мене образила, а не я її. Я ж не вимагаю перепросин, я хочу тільки, щоб вона зрозуміла свою неправоту.
— Це делікатні справи, Костю... Хто там тепер розбере, чи вона тебе образила, чи ти її. Ходи ліпше зі мною і там собі обговорите свій конфлікт в чотири ока.
— Я згоден...
Ми зібралися й пішли.
Стояв соняшний день кінця жовтня. Було порцеляново-синє небо, було пурпурово-золоте листя, було шовкове бабине літо і взагалі було все те, що вже тисячі разів переспівали на всі лади письменники й поети.
На вулиці зустріли ми Олексу.
— Ви куди? — спитав я його.
— Вам на злість, іду туди, куди мені хочеться, — відповів Олекса.
— Чому «на злість»?
— Бо я — вільна людина і можу ходити в різних напрямках!. А ви ходите все в одному, все в одному. Ц-ц-ц!..
— От і неправда! — почав я дражнити Олексу. — Ви не можете ходити в усіх напрямках!
— Можу!
— Ні!
— Можу!
— Ану ж тоді спробуйте піти з нами!
— Ц-ц-ц!.. Провокація! Але все одно — іду!
— Ідете з нами?
— Іду!
Я з розмислом підмовив Олексу йти з нами, сподіваючись, що його присутність внесе собою лагідне розв’язання напружених взаємин між Костем і Ніною. Тому був дуже радий, що він погодився приєднатися до товариства.
Сестер ми застали на веранді з книжками в руках, але Ніна, тільки побачила нас, демонстративно встала й пішла в хату, гордо піднявши голову. Кость почервонів від образи, а я, ніби нічого не помітивши, скоро й весело заговорив:
— Галю, збирайся і підемо трохи походимо. Дивись, який чудовий день! Треба використати це останнє тепло.
— Я без Ніни не йду, — сухо сказала Галя.
— Та й Ніна піде також.
— Чи Ніна піде — це залежить не від мене... — багатозначно сказала Галя й подивилася на Костя.
— А без Ніни ти не підеш? — спитав я, почуваючи, що мене огортає злість.
— Ні. Ти ж знаєш, що ми одна без другої нікуди не ходимо.
«Он як! — подумав я собі. — То Ніна починає застосовувати репресії і, щоб зламати Костя, ставить проти нього ще й нас двох!»
Але, щоб ще більше не загострювати конфлікту, я стримав себе і сказав якомога спокійніше:
— Галю, хочу тобі по секрету сказати пару слів...
— Прошу.
Ми зійшли з веранди й пішли в сад.
— От що, Галю, — сказав я на цей раз сухо: — я б тебе дуже просив, щоб ти таки пішла зі мною сама, а Ніну з Костем залишила вдома.
— Ні!
— Ні? І вільно спитати — чому?
— Я вже сказала: без Ніни не йду.
— Галю! — почав я, відчуваючи, що голос мій зривається від обурення. — Я б не хотів, щоб ти наші взаємини ставила в залежність від когось третього. Розумієш?
— Я й не збираюсь ставити наші взаємини в залежність від когось...
— Галю! Або ти будеш щира, або я припиняю цю розмову!
Галя схаменулася й почервоніла.
— Ніна є моєю сестрою... — сказала непевним голосом.
— А я, наскільки мені вільно думати, є твоїм нареченим і також маю свої права!
— Я того зовсім не заперечую, але Ніна від того не перестає бути моєю сестрою.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я хочу тільки те сказати, що завжди заступатимусь за свою сестру і буду солідарна з нею.
— Навіть моїм коштом?
— Чому ж твоїм коштом? Чи для тебе сьогоднішня прогулька справді так багато важить?
— Так! — відрубав я рішучо й твердо.
Галя змішалася.
— Ну, що ж, — сказала, зідхнувши покірно, — коли ти хочеш — я піду...
— Дякую.
Коли ми повернулись — ні Костя, ні Олекси на веранді не було. Вони стояли за хвірткою і щось між собою говорили.
— Чекайте, друзі! — гукнув я. — Ми з Галею зараз ідемо!
— Та ні, — обізвався Кость. — Ви собі збирайтеся, а ми з Олексою помаленьку підемо наперед. Коли схочете доженете нас біля цвинтаря.
І вони пішли, а я лишився на веранді, розпалений суперечкою і невдоволений. Узяв залишену на стільці книжку й почав механічно перегортати сторінки, нетерпляче чекаючи Галі.
Крізь залишені отвором двері до мене донісся шепіт палкої суперечки, що незабаром перейшла на повний голос.
— Зрадниця! Зрадниця! — здушеним голосом докоряла Ніна. — Обіцяєш одне, а робиш друге... Але я тобі того не подарую! Я тобі колись іще пригадаю це!