— Не розумію, чого ти врешті-решт хочеш від мене? —байдужим тоном обізвалася Галя також на повний голос.
Видно, що ця байдужість особливо лютила Ніну й доводила її до спазм.
— Ти не знаєш, чого я хочу?! Я хочу, щоб ти дотримала слова і не йшла, розумієш? Не смій іти, не смій!!! — крикнула накінець істерично.
— Ба, ні, — уперто відповіла Галя, — я таки піду!
— Не підеш, я сказала!!
— А я сказала — піду і піду!
— Не підеш!!!
Мене огорнуло таке обридження, що я кинув книжку й попростував до хвіртки, щоб не бути свідком цієї брутальної суперечки. Та ледве ступив кілька кроків, як з хати донісся такий пронизливий крик, що я притьмом кинувся назад і вскочив у відчинені двері.
Галя стояла вже посеред кімнати, вбрана до виходу в брунатний костюм, а Ніна, задихаючись від злости, натягала на голову берет.
— Добре!!! — верещала при тому пронизливим голосом. — Добре!!! Коли ти йдеш — я також іду, але ти тоді собі запам’ятай!
Її повна постать, затягнена сьогодні, очевидно, не без розмислу в ясно-зелену сукенку, що підкреслювала пишні форми тіла, аж тряслася від безсилої люти.
— Павле! — закричала ще голосніше, побачивши мене. — Де Кость? Піди зараз же поклич йото сюди! Скажи йому... Скажи йому, що я... винна... Так! Скажи, що я винна і... і... що я... що я його перепрошую! — вигукнула з якимсь відчаєм останні слова. — Чуєш?! Перепро...
Ніна не скінчила: зблідла, похитнулася і, як сніп, повалилася додолу.
Я кинувся до неї, Галя закричала, і щойно тоді з кухні вбігла Кітлінська.
— Боже! Ніночко! Що з нею?!
— Води! — скомандував я, обертаючи Ніну горілиць.
Лице її стало зовсім жовте, уста — сині, а з розбитого підборіддя текла кров.
— Лікаря! Лікаря! — несамовито заводила Кітлінська, припадаючи до доньки.
Галя тим часом принесла води й безпардонно жбурнула повне горнятко просто в обличчя сестри. Ніна хлипнула й розплющила очі.
— Боже святий! — бідкалася мати. — Що ви з нею зробили?! Вона ж, бідненька, така вражлива, така ніжна, така нервова!
— Тиран вона, гадюка єхидна, а не нервова! — вибухнула нарешті й Галя.
— Галино, замовчи! — визвірилася мати.
— Досить уже мовчати! — кричала Галя. — Панькаєтеся постійно з тим, тираном! Вона всім у домі життя труїть, усіх тероризує!
— Ти замовкнеш?!
Я більше не чекав нічого: вхопив свого капелюха й вибіг на вулицю. На душі було так тяжко і так бридко, як ще ніколи в житті.
«Нічого сказати — "симпатична родина"! — думав собі, притискаючи серце рукою. — Та від них поли вріж і тікай. І де були наші очі?!»
Щоб заспокоїтися трохи, я йшов скорим кроком, несвідомо прямуючи в той бік, куди пішли попереду Кость і Олекса. Минув одну вулицю, минув другу й третю і почав приходити до рівноваги та іншими очима дивитися на цілий випадок:
«Властво, нічого в тому надзвичайного нема, — старався переконати себе. — Ну, посварилася Ніна з Костем — річ людська. Всі закохані сваряться за будь-яку дрібницю. Ну, намовила Ніна, щоб Галя нікуди не йшла без неї. Зрештою, вони й так одна без другої не ходять. Правда, в даному випадку воно не було гарно, але люди ж усі не святі. І в конечному висліді Ніна погодилася Костя перепросити, а Галя то таки ні в чому не винна, хіба в тому, що занадто потурає сестрі. Ні, справді, не знаю, чому я все це так близько до серця прийняв і чому так розхвилювався. Треба дігнати Костя і намовити його при повороті зайти. Само собою зрозуміло, що з дівчатами мусимо поговорити гостро й остерегти перед такими комедіями в майбутньому. Їх ще можна при розумному керівництві направити. Вони мають свої хиби, як має їх кожна людина. Ні, ні, не треба тільки тратити рівноваги — і все буде добре».
Я вийшов за місто, минув цвинтар і побачив приятелів далеко на шосе. Вони також зауважили мене й зупинилися.
— А де ж Галя? — спитав Кость.
— Галя не могла йти: там щось з Ніною зробилося недобре...
— Серйозно? — затривожився Кость.
— Серйозно, але вже минуло. Коли будемо вертатися — зайдемо. Ніна просила, щоб ти зайшов, — підкреслив я останні слова натиском голосу.
Кость уважно подивився на мене й не відповів нічого, а Олекса, відчуваючи, що його присутність нам перешкоджає говорити, пішов на кільканадцять кроків наперед.
Довкола, по обидвох боках дороги кипіла робота. З маленьких латочок землі, що їх міська рада кожної весни розділювала поміж службовцями, люди, користаючи з вільного дня, збирали врожай: викопували картоплю й буряки, зрізали капусту, стягали з посохлого гудиння гарбузи. Тут і там горіли вогнища, біля яких сиділа дітвора й пекла картоплю. Назустріч нам попалося два вози, запряжені худими й сумними шкапами, що ледве перебирали ногами, згинаючись від тягару накладених мішків; дехто віз свій врожай на ручних візках, на тачках, а були й такі, що несли мішки попросту на плечах.