Проходячи мимо однієї латочки, побачили ми двох хлопчиків, так років по 10-12, що аж пріли, стараючись покласти тяжкого мішка на маленького возика.
— От їжаки, — показав на них Олекса рукою, і обличчя його розплилося в теплій усмішці.
Потім, нічого не кажучи, він звернув з дороги, перестрибнув рів і побіг до хлопців.
— Стійте, стійте! — закричав. — Струнко! Говорить старший помічник молодшого командира! Вам хто дозволив такі тяжкі мішки підносити?
Хлопчики покинули мішок і стали, ні в тих, ні в сих, здивовано дивлячись на Олексу.
— Я вас питаю, хто вам дозволив такі тяжкі мішки підносити?! — ще раз удавано-грізно гримнув Олекса і став проти дітей, взявши руки в боки.
— От іще вопрос на запитання! — сердито бовкнув з старший хлопчик. — Ми самі собі дозволили.
— Так?! А як ви попереломлюєтесь, то мені за вас доведеться у в’язницю йти? — питав цілком поважно Олесь.
Діти ще якусь хвилину подивилися на незнайомого, що втручався в їхні справи, і зрозуміли, що той собі з них кпить.
— Ет, дядю , не беріть нас на понта, бо ми не дурні, — ображено сказав більшенький: — за таке до в’язниці не садять.
Ми з Костем підійшли зовсім близько й з цікавістю дивилися на цю сцену.
— Як не садять?! — продовжував жартувати Олекса. — Садять. Що ж це, у вас старших нема?
Старший хлопчик обтер зіпріле чоло й відповів басом:
— Є старші. Тільки ж користи з них, як з козла молока.
— Ов! А то чому так?
— Та бо сестра оце ногу звихнула, як мішки з возика зносили, і мама лишилася з нею вдома. А ми мусимо тепер удвох... Не лишати ж тих мішків у полі, бо ще якась холера покраде вночі. Самі знаєте, який тепер світ настав...
Я й Кость усміхнулися, але Олекса й далі лишився цілком поважним.
— Ага, так... — кивнув він головою. — Ну, то слухайте моєї команди: беріть зараз же свого трактора і — бігом марш! — на дорогу! А ми вам мішки поносимо. З навантаженим возом у рові може статися катастрофа, розумієте?
— Та я розумію, — відповів більшенький, — і сам би так зробив. Тільки хіба ж з тим шмаркачем поносиш мішки аж до дороги?
Молодший образився й уже хотів запротестувати, але Олекса не дав:
— Ну, ну, їдьте вже!
Хлопці вхопили візок і потягли його до дороги, а ми взялися до мішків. Їх було три: два з картоплею, а один з капустою. Я з Костем підняли мішок з картоплею, а Олекса сам — мішок з капустою і понесли.
Візочок був маленький, так що мішки довелося поставити сторч. Олекса, який перейняв на себе всю команду, поправив щось коло дишля, обмацав колеса, обійшов візок довкола, оглянув його господарським оком і став, широко розвівши руки.
— Красота! — сказав, моргаючи на мішки, і засміявся. — Галя і Ніна!
— Ну й порівняння у вас, Олексо! — скривився Кость.
— А що? Може, погане порівняння? — загарячився Олекса. — Ось подивіться: оце — Галя — мішок з картоплею: рівна від гички до дна; а оце — Ніна — мішок з капустою: тут стирчить і там віддувається. Ц-ц-ц!..
Хлопчики. заїхихотіли, Кость жартівливо кинувся на Олексу, стараючись вхопити його за чуба, але я стояв, вражений цим порівнянням, як громом. Раптом пригадалася мені Галя в брунатному костюмі й Ніна в облиплій ясно-зеленій сукні — дослівно, як два мішки!
Поки я так стояв і переживав наново всю сцену, Олекса з Костем вернулися по третій мішок.
— Дядю, та ми ж не довеземо всіх мішків за раз! — запротестував молодший хлопчик.
— А я вам поможу, — сказав Олекса.
— І не влізуть всі мішки на цю коробку, — додав старший.
— А ми їх примусимо влізти! — знову сказав Олекса.
Хлопці, вже інтуїтивно вгадавши в незнайомому «дяді» свого приятеля, дивилися на нього закоханими очима й дивувалися, як то може такий гарно одягнений чоловік, не жаліючи ні рук, ні одежі, вовтузитися коло мішків і обіцяти їх тягнути на візку. А Олекса, захопившись роботою, здавалося, не помічав нікого біля себе. Попробував так, попробував сяк — і остаточно два перші мішки, лягли в потрібній позиції, залишивши зверху вигідне місце ще й для третього.
— Ану, Павле, — наказав Олекса, — беріть ще її цей! Так... А тепер — р-а-з-о-м — гоп!
Ми зробили «гоп!», але старий, перетлілий мішок не витримав і тріснув, раптом спорожнивши своє нутро.
— Е-е, одна «Галя» роздерлася! — вигукнув Олекса з досадою і почав чухати потилицю.