Хлопчаки весело зареготали з цього жарту, а мені стало зовсім погано. Рип капустяного листя чомусь точно нагадував істеричний шепіт Ніни, а тріск мішка — останній Галів вибух проти сестри. Дійсно — «роздерлася»!
Я не міг встояти на місці, відійшов набік і закурив.
— Нічого, дядю, — пересміявшись заявили діти, — у нас є запасний мішок.
І вони живо кинулися збирати картоплю.
Олекси, Костя і тих двох дітей цілком вистачало, щоб скінчити з несподіваним клопотом, а я тільки поміг ще раз висадити мішок на верх і спитав:
— Ви справді поїдете з дітьми, Олексо?
— Ясно. Вони ж самі не довезуть. Та й трактор їхній — річ музейної давности. Може попсуватися десь на дорозі. Інженера треба буде шукати. От і придасться мій диплом. Ц-ц-ц!..
— То й ми підемо з вами.
— Ет, ще яку єрунду придумайте! Хочете, щоб на нас ціле місто зглядалося? Ні, ви вже йдіть собі туди, куди маєте йти, а я й сам з цими помічниками дам раду. Поїхали, козаки!
Олекса вхопився за дишель, хлопці підштовхнули ззаду — і візок покотився в напрямі міста, а ми з Костем пішли далі вперед, де обабіч дороги потягнулося велике капуснисько міського радгоспу.
— Що там сталося? — спитав Кость по довгій надумі.
— Ет, таке дурне, що навіть не хочу говорити! — відмахнувся я.
— Ні, ти таки скажи! — настоював Кость. — Я ж... Ми ж... Зрештою, ти ж розумієш...
Перше, ніж почати оповідати, я добре подумав. І, коли говорив, старався бути якомога спокійнішим і об’єктивнішим, обмежуючись до самого переповідання фактів, і то злагіднених, наскільки лише було можна їх злагіднити. Нічого не сказав про колір дівочих одягів і про всякі свої інші асоціяції між дівчатами й мішками, тим більше не висловлював ніяких своїх міркувань і вражень.
Кость слухав мене уважно, не перебиваючи ні словом, і тільки, коли я скінчив, рішучо сказав:
— Вертаймося!
— Зайдемо?.
— Сьогодні — ні! Зрештою, ти — як хочеш...
— Я також не маю охоти сьогодні туди йти...
Кость подивився на мене значучо й зідхнув.
Мовчки дійшли ми до того рогу, звідки наші дороги йшли в різні напрямки, мовчки попрощалися й розійшлися, ні про що не умовляючись.
Я майже не спав ту ніч. Звечора довго сидів і курив одну цигарку за другою. Потім, коли ліг, обертався з боку на бік і все пригадував собі подробиці минулого дня і багатьох інших днів, що тепер виринали переді мною в особливо яскравому світлі. В деяких моментах жаль і теплота обзивалися в моєму серці до Галі, в деяких, навпаки, вона видавалася мені зовсім чужою й антипатичною. А все це, разом взяте, мучило. Кажуть, що, коли людина починає питати себе, чи вона любить дану особу, то це є певним знаком, що не любить. Але я не ставив собі ніяких питань. Просто один раз любив, другий раз бридився її — і це гнітило.
Нарешті, так десь по півночі, я заснув. Приснилося мені, що стою посеред їдальні в Кітлінських і намовляю Галю йти зі мною на прогульку. Галя стоїть нерухомо, як пень, тяжка й байдужа, не кажучи ні «так», ні «ні». Пробую взяти її за руку — рука безвладна й холодна. З другого боку підбігає Ніна, й кричить: «Вона не піде! Вона мені обіцяла, що не піде без мене!» Я стараюся відштовхнути Ніну і тягну Галю до себе. Ніна пхає мене і тягне Галю на свій бік. Ми починаємо борюкатися, а Галя раптом тріскає, і з неї сиплеться картопля. «Що ви зробили з моєю Галею?!» — верещить Кітлінська, вбігаючи до кімнати. «Це не Галя, це — мішок з картоплею!» — кричить Ніна.
І від того я пробудився.
— Фу, яка ж нісенітниця! — думаю мляво й засипляю знову.
На другий раз побачив себе й Галю на лавочці в парку. Світить осіннє сонце, а з дерев тихо злітають на землю жовті метелики. Глибока ніжність заливає мою душу, і я обіймаю Галю та починаю її палко цілувати. Але, замість ніжної дівочої шкіри, уста мої натрапляють на шорстку тканину кропив’яного мішка. Придивляюся, здивований, і бачу, що мішок ворушиться і трясеться від сміху, а крізь прорізані дірочки визирають з нього темні Галині очі.
І я знову прокинувся, змучений, аж зіпрілий від сну.
Так було кілька разів. І тільки коли годинник на міській башті вибив третю — я заснув спокійно.
За звичкою прокинувся перед сьомюю. Встав, розпалив примус, постелив ліжко, умився і почав готувати снідання. Настрій мав препоганий.
Несподівано хтось постукав. Я відчинив і немало здивувався, побачивши Костя.
— А це що? А ти звідки? — спитав я, поглядаючи на його зарошені черевики.
— Звідки? — перепитав Кость, втомлено сідаючи у фотель. — От і не вгадаєш: ходив на капусту дивитися.