За кілька днів ще численніші і ще гостріші гасла з’явилися в різних кінцях міста, і тоді щойно влада вдарила по-справжньому на сполох. Преса, нічого не згадуючи про самі факти, уперто бубнила, що в місті існує широка підпільна контрреволюційна організація, яка саботує всі державні міроприємства. Масові арешти супроводжувалися масовими звільненнями з роботи й адміністративними висилками за межі України, а в той час автор, чи автори, контрреволюційних кличів ніби дражнилися й залишали свої надписи в найбільше несподіваних місцях: міської управи, друкарні, пожежної охорони, і навіть на дверях секретаря обласного комітету партії.
Я старався поза роботою ні з ким не зустрічатися і вечори проводив здебільшого в театрі, або в кіно, щоб якомога більше бути на очах у людей і не викликати підозрінь.
Але якось-то в другій половині січня, саме у вихідним день, до мене завітала неочікувана гостя. Це була Женя Полозова — моя товаришка по інституту, яка тепер працювала в школі.
— Женя? — здивувався я. — Оце несподіванка! Заходь.
Женя простягнула мені руку й відразу діловито сказала:
— Я до тебе на хвилинку по справі.
Вона завжди була скупа на слова, суха й замкнута. Виховавшись у дитячому будинку, Женя, здавалося, увібрала в себе ввесь холод і всю твердість того суворого закладу і стала типовим продуктом большевицької системи виховання. Костиста, суха і смаглява, нагадувала дуже закопчену тараню. Вона ніколи не сміялася й не раділа, як рівно ж ніколи не плакала й не сумувала — вона завжди була однаково-байдужа. Через постійну похмурість, до Полозової ніколи не горнулись товаришки, а через те, що вона була негарна й незграбна, до неї ніколи не залицялися хлопці. Зрештою, Полозова вважала кохання буржуазним забобоном і, коли хтось з хлопців навіть пробував часом з нею пожартувати, вона з обридженням кривила уста й обливала, мов із відра, водою, холодними словами:
— Ну, ти ето дєло брось!
На додаток Полозова була недорозвинена і від природи дуже тупа, тому наука їй ішла надзвичайно тяжко, хоч дівчина працювала над собою пильно й уперто. Зате в комсомольській організації і в студентському комітеті Полозова була на першому місці і несла завжди на собі по кілька громадських і комсомольських навантажень.
Відколи я скінчив інститут, здається, ні разу не бачився з Полозовою і справді був зацікавлений причиною її візити.
— Бачиш. Омєльченко, — без передмов почала Женя, сівши біля стола, — я хочу привести до ботанічного саду учнів на екскурсію. Тільки мушу знати, що у вас тепер є, щоб наперед провести з дітьми гутірку на цю тему.
— Тоді тобі треба було б прийти відразу до ботанічного саду, і там ти побачила б сама.
— От-от, власне, я хотіла спитати, коли туди до вас найкраще прийти? Бо, знаєш, у мене мало часу, та й ви напевне зайняті.
— Ні, якраз тепер, зимою, у нас роботи менше. Так що можеш прийти, коли тільки тобі буде зручніше.
— Ну, а тепер скажи мені хоч так приблизно, що у вас тепер можна побачити?
Женя витягла блокнот, олівець і почала записувати. Ми саме кінчали обговорення, коли прийшов Олекса.
— Знайомся, Женю, — представив я Олексу. — Це інженер Ухо. А це, Олексо, моя бувша товаришка по інституту — Женя Полозова.
— Товариш Ухо твій приятель? — спитала мене Женя.
— Так.
— Дуже приємно...
Олекса незграбно й недовірливо тицьнув свою руку, а тоді сів собі у фотель і мовчав, пильно зиркаючи з-під лоба на Женю.
— Ну, що ж у тебе нового? — спитала Женя, ховаючи записник.
— Нічого надзвичайного. От живу, працюю — і все.
—«… і боюся» додай.
— Чого ж мені боятися? — спитав я.
— Та бо тепер усі бояться. Я от комсомолка й вихованка дитячого будинку — та й то спокійно себе не почуваю... До речі, викрили вже тих, хто пообписував стіни ботанічного саду?
— Не знаю. Здається — ні.
— То напевне хтось із тих розкуркулених робить.
— Чому ти так думаєш?
— Та, бо ж ясно: люди голодні, бездомні, викинуті з колії життя... Чи можуть вони інакше до влади ставитися?
— Ов, Женю, ти щось зовсім не по-комсомольському говориш! — ухилився я від прямої відповіді й усміхнувся.
— Ет, брось! Чи ти думаєш, що комсомольці вже справді не відчувають по-людському? Не один з нас розуміє і бачить все, тільки сказати вголос не відважується.
— А ти?
— Я? Я знаю, з ким можна говорити одверто, не бійся...