«Ого! У цієї нещасної жінки вже починають відкриватися очі...» — подумав я, але вголос не сказав нічого.
— Або от узяти хоч би для прикладу той крик з підпільною організацією, — продовжувала Женя. — Цікаво, який дурень у це вірить: чи той, що пише, чи той, що читає? Тут люди ні про що не думають, тільки про кусок хліба та про те, як би свою шкуру зберегти. — а вони «оргалізація»! Чи ти можеш повірити в те, щоб у нас могла існувати справді якась підпільна організація?
— Чому ж? — почав я дражнити Полозову. — Коли часописи пишуть, то певно не безпідставно...
— Ну, брось! У нас багато дечого часописи пишуть...
Тут Олекса, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, несподівано крякнув і спитав у Жені:
— Ви який номер взуття носите?
Здається, що поличник не справив би більшого враження на Женю, як це безпардонне й недоречне питання, а пильний погляд Олекси, прикований до її ніг, примусив навіть і мене застидатися. Полозова почервоніла під саме волосся і застигла з відкритим ротом.
— Справді, — наполегливо повторив Олекса, — ви який номер взуття носите?
— Що за дурне питання! — опам’яталася Женя. — Яке вам до того діло?
— Та то я так собі спитав, між іншим, — спокійно відповів Олекса. — Бо, знаєте, я думаю, що ви носите дуже великий номер, і ноги у вас потіють.
— Твій приятель має гарячку, чи взагалі придуркуватий? — різко повернулася Женя до мене.
— От, — не дав мені промовити ні слова Олекса і заторохкотів скоро-скоро, — у жінок слабе місце — це ноги! Тільки спробуй щось сказати — зараз ображаються. А я, знаєте, маю такий лік, від якого ноги перестають потіти і смердіти. Сам винайшов цей лік. Я ж — хемік, знаєте?
— Ну, як винайшли, то й вживайте! — грубо відрізала Женя.
— Я ж і вживаю, вживаю! Раніше, знаєте, було, як роззуюся, то смердить, як здохлий пес. А тепер — о!
І Олекса миттю скинув черевика, стягнув скарпетку і тицьнув її просто під ніс Жені:
— Понюхайте!
Полозова схопилась з місця, трясучись від обурення її образи, а я, хоч і привик уже до дивацтв Олекси, тільки великим зусиллям волі стримав себе, щоб не викинути його попросту з хати.
— Олексо! — крикнув на цілий голос. — Зараз же взуйтеся! Це вже чорт-зна що за свинство!
— Та чого? — зі щирим здивуванням спитав Олекса. — Скарпетка ж не смердить, слово чести, ні!
Полозова вже опинилася в передпокою і, застібаючи тремтячими руками плащ, кинула мені обурено через плече:
— Я прийду до тебе завтра в ботанічний сад. Там, може, не буде твоїх придуркуватих приятелів...
Я відкрив двері і, як був без шапки і плаща, так і вискочив, щоб відпровадити розгнівану гостю.
— Женю, — почав я перепрошувати, — не гнівайся, будь ласка! На нього не можна ображатися, бо він, знаєш, трохи того... — і покрутив пальцем коло лоба.
— І скінчив інститут? Має диплом інженера?
— Уяви собі! От маєш наглядний доказ того, що здібності і здоровий глузд не все бувають у парі. Найбільші математичні генії все були пришелепкуватими...
— Он твій бзікуватий біжить, — перебила мене Полозова.
Я оглянувся й справді побачив Олексу, що ніс у руках мого плаща.
— Павле, — сказав він. — одягніться, бо простудитеся.
— Я вже вертаюся!
— Ну, все одно... А товаришка Жевя мені, між іншим, сподобалася, знаєте? Така сувора і... взагалі... Ц-ц-ц!..
Полозова, хоч і була дуже лиха, почервоніла знову, але, на цей раз, з приємности.
— Не сердьтеся, — продовжував Олекса поспішно. — Ми підемо сьогодні з вами до кіна... Я квитки сам куплю... Павле, позичте мені п’ять рублів. Після получки віддам... Ви, товаришко Женю, чекайте на мене біля кіна о пів на восьму. Можете навіть чергу по квитки зайняти. Я прийду неодмінно...
Полозова, що вже була трохи зм’якла, від останніх слів знову гнівно стягнула брови і з призирством викривила уста.
— Чи не забагато ви хочете? — прошипіла високомірно. — Мені було б стидно у товаристві такого ідіота показатися між людьми.
— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса, а одночасно очі його стали зовсім круглі й набрали хижого виразу. — То ще питання, кому було б стидно! Ви... Ви — кочерга обсмалена!
— Дурень!
— Кочерга! Ц-ц-ц!..
Я кинувся й став між Олексою й Женею.
— Досить! — тупнув ногою. — Женю, до завтра!
З тими словами вхопив Олексу за комір і потягнув за собою. Він волікся покірно, і ця покірність мене ще більше злостила. Я мав твердий намір зробити з Олекси в хаті, як то кажуть, здохлу жабу і раз на все відучити його від подібних вибриків.
Та ледве ми переступили поріг, як Олекса вирвався з моїх рук. а, натомість вхопив мене за плече і штовхнув з такою силою, що я налетів на столик і перевернув примус разом з чайником додолу.