— Дурень! Божа коровка! Приліпка клаповуха! — засичав Олекса, задихаючись від обурення. — Він з ґепеушницею розмови про підпільні організації заводить!
Чи то від штовханця, чи то від слів Олекси, мене немов би блискавкою осінило, і ціль Женіної візити та її дивна розмова відразу стали мені ясними і зрозумілими.
— З якою ґепеушницсю? — спитав я, отак, аби щось спитати.
— З якою?! Та з тією самою, що має смердячі ноги.
— Звідки ви знаєте, що вона ґепеушниця?
— Ет, що вам пояснювати, коли ви сліпі! А я, от, їх нюхом чую!
— По ногах? — спробував пожартувати я, щоб жартом прикрити свою ніяковість.
— Ні по яких ногах! Про ноги я тільки між іньшим придумав, щоб збити її з пантелику і не дати вам надто розпустити язика. Осел з вас! Кажу вам ще раз, що це — ґепеушниця і прийшла винюхувати!
Хоч сумнівів у мене вже не було ніяких, але почуття дрібничкової амбіції змушувало мене ще боронитися.
— Ну, Олексо, — сказав я, — ґепеушниця вона, чи ні, а так поступати все одно не годиться.
— А що ж мені лишалося?! — розкричався Олекса. — Може, мав би вам заборонити говорити?! «Не кажіть, мовляв, Павле, нічого, бо ви за свої погляди можете опинитися за ґратами»? Ви лізете, мов щур, у наставлену лапку, а я мав би в той час делікатних методів добирати? Н-і-і! Прийшла винюхувати — нюхай! Нюхай, що тобі дадуть нюхати! Хотіла бачити наївнячків, які піймались би на вудку — маєш зовсім дурнуватих! Ми йдемо тобі назустріч і «перевиконуємо пляни»! Твоїм же салом та тебе по губах! Іди тепер донось про висліди своєї роботи! Ц-ц-ц!..
Я вже опритомнів зовсім і почав сміятися також.
— Але що за ідея?! «Ноги потіють»! Чому ви з ніг почали?
— А що ж ви хотіли б? Щоб я починав з голови? То вона б живою звідси не вийшла... І ви мали б клопіт... А так — по ногах, по ногах! Штука, знаєте, вдарити по ногах, а поцілити в тім’я. Ц-ц-ц!..
І Олекса, вдоволений та веселий, кинувся підіймати порозкидані по підлозі речі.
— Я вже вам не раз казав, — говорив при тому, — що чудасієм у теперішні часи найвигідніше бути. Бо нормальна людина — що? Нормальна людина зі своїм розумом тепер зовсім дурна і не знає, куди його приткнути... До речі, ви знаєте німця Лемера?
— Ні. Хто він такий?
— Бляхар. Живе в тому самому домі, де роблять дріжджі. Занесіть до нього вашого чайника, щоб вставити нове дно, бо це вже зовсім прогоріло.
Так, замість того, щоб вилаяти Олексу за його дику поведінку, я в душі глибоко дякував йому за неї і на прощання без слів гаряче потиснув його руку. А вже повністю оцінив я небезпеку, від якої вирятував мене таким дотепним способом мій диванний приятель, коли, прийшовши на другий день до роботи, завів розмову про візиту Полозової зі старшим ботаніком Харенком.
Іван Степанович Харенко належав до типу тих людей, які вже самим своїм зовнішнім виглядом викликають до себе цілковите й беззастережне довір’я, його опасиста й повільна в рухах постать могла в найнесподіваніший момент проявити подивугідну пружність і звинність, а сонні, припухлі очі — метнути такі грізні блискавки, що від них ставало моторошно. При тому Харенко був коміком і смішив постійно всіх довкола себе, хоч сам ніколи не сміявся. Він взагалі мало говорив, але знав, здавалося, все на світі. Вдавав, що поза мікроскопом його більше нічого в світі не цікавить, але я був переконаний, що його, може, найменше цікавив саме мікроскоп. І навіть тоді, коли я почав розмову, Харенко також стояв над мікроскопом, щось розглядав і підсвистував якусь невиразну мельодію.
— Іване Степановичу, — сказав я, — ви знаєте Полозову?
Харенко відразу перестав свистати, а його широка спина виявила велику настороженість.
— Угум... — бовкнув він у відповідь грубим басом.
— Була вона в мене вчора, — продовжував я.
— Угум...
— Казала, що прийде сьогодні сюди.
— Угум...
— Хоче привести учнів до нас на екскурсію.
— Угум...
Я замовчав, а Харенко припав до мікроскопу і засвистав знову.
Усі ці відповіді мене не вдоволили зовсім, тим більше, що, як видно було, Харенко щось знав.
— Іване Степановичу, — почав я ще раз нетерпеливо, — Полозова питала, чи вже викрили авторів написів на наших мурах?
— Угум! — гримнув багатозначно Харенко, увірвавши свист.
— На її думку, ці написи зробив хтось із розкуркулених селян, — вів я далі, сподіваючись довідатися щось більше від Харенка.
— Угум...
— Питала також, чи я вірю в існування підпільної організації, про яку пишуть у часописах.
— Угум...
— Та що ви все угумкаєте?! — розсердився я. — Оніміли, чи що?