— Так, так, так....
— Що «так, так, так»?
— Азоту бракне.
— Ви про азот?
— А ви про що?
— Про Полозову. Знаєте її?
— Голубчику! — молитовно зложив руки Іван Степанович. — Не морочте ні мені, ні собі голови чорт-зна чим!
Я образився.
— Гаразд, — сказав, — не морочитиму! Але, коли Полозова сьогодні прийде сюди — говоритимене з нею самі...
— Вона не прийде, голубчику! — виспівав Харенко. — Не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра!
— Звідки ви знаєте? — здивувався я.
— Бо вона вже вчора до мене приходила.
— Приходила до вас?!
— Егеж. Ото, як від вас вийшла — так і прийшла до мене.
— Ну, і що?
— Та нічого. Говорила те самісеньке, що й вам.
— А ви?
— А я їй кажу: «Ти, дівко, скажи тим, хто тебе послав, що задурна єси, аби Харенкові ногу підставити. Нехай присилають когось мудрішого від тебе».
— Так сказали?!!
— Отак, як чуєте.
— І що ж тепер буде?
— Нічого не буде. Вона ж насправді аж така дурна не є, щоб мої слова переповідати.
— Ну, але це ви...
— Що?
— Недипломатично. Вона може вам свинство зробити.
— Ех, голубе, та то вже такі її обов’язки, щоб свинства робити. То хай же принаймні знає, що про неї думають.
— Може й правда ваша... А... а про мене Полозова нічого не казала?
— Та казала. Щось там плела, що хотіла з вами про ту екскурсію договоритися, але застала у вас якогось божевільного, і з розмови нічого не вийшло.
Я не втримався і оповів про вчорашню сцену, замовчавши тільки про ту останню розмову, що відбулася між мною й Олексою в чотири ока. Харенко вислухав мене уважно, хоч і стояв при тому до мене плечима, а на кінець хитнув головою і сказав:
— Угум... Той ваш «божевільний», чи там чудасій, — враг його не взяв: за трьох мудреців справився, і то так, що комар носа не підточить. Можете йому подякувати...
Передбачення Івана Степановича збулися: Полозова більше ні до мене, ні до ботанічного саду не прийшла, а згодом і взагалі щезла з нашого міста.
Насунувся страшніший від самої смерти пекельний 1933-ій рік. Місто виглядало, як візія божевільного: скрізь конаючі, або трупи, трупи, або конаючі. Повінь чужих людей, висохлих, як мумії, пухлих, як сплилі потопельники, завошивлених, брудних, ледве прикритих якимись дранками. Інколи вони з вогнем нелюдської розпуки в очах хапали перехожих за поли, благаючи їсти, але частіше тулилися до мурів, або брели кудись, похиливши голови, зігнувши плечі, як живі символи покори, як носії невблаганного приречення. Те, чого не вспівав зробити голод, кінчав мороз — і смерть збирала нечувані жнива.
Трупи, трупи, трупи! Трупи молодих, трупи старих, трупи дітей, трупи чоловіків, трупи жінок, трупи закостенілі, трупи живі — все трупи!
Я ходив, немов очманілий, і, хоч сам голодував також, але і та мізерна страва, яку мав раз-два на день, не лізла мені в горло. Олекса ж натомість, здавалося, зовсім не помічав всього того, що творилося довкола, був, як завжди, веселий, комічний і надокучав мені своїми постійними дивачними питаннями, його вигляд ображав і дратував мене, але через те, що він нічого не згадував про голод, я також мовчав. Та одного разу, коли я мав особливо лихий настрій, а мій приятель уперто оповідав про здібності свого мисливського пса, я не витримав:
— І як ви можете, Олексо, думати тепер над такими дурницями?! — скрикнув роздратовано.
— Або що? — спитав Олекса розгублено.
— Та чи ви не бачите того, що діється?! Я божеволію, ночами спати не можу, галюцинації мене мучать, а ви цікавитесь тим, коли і яку лапу пес підіймає на полюванні!
— Галюцинації?! — зацікавився Олекса. — Я з роду не мав галюцинацій. Як же вони виглядають?
— Як? Ну, от так: ледве заплющу очі, як ввижається мені якесь величезне приміщення, вщерть набите людьми... Ні, не людьми, а страшними машкарами облич, спухлими або висхлими, руками, ногами, припорошеними снігом потилицями, купами лахміття, серед яких плавають у повітрі склисто-безтямні очі, валяються бляшанки, мищини* й шапки, виставлені для милостині, ворушаться всуміш латані свитини й облізлі кожухи... Бррр! Який жах!
— Цікаво! Ну, а далі?
— А далі, — відповідав я, ще більше роздратований, — мені здається, що і в мене відділяється обличчя, відпадають руки й ноги, вилазять очі — і все це змішується в загальну купу. Я, як одиниця, як індивідуальність, перестаю існувати, розумієте? Я розпадаюсь на частини й одночасно стаю частиною того цілого, тієї купи болю і страждань, що наповнюють приміщення...
— Розумію, — перебив мене Олекса, хитнувши головою: — ми ж усі — одне національне тіло, і цілком природно, що терпіння одного відчуває другий... Ну, і далі?