Коли він від’їхав, мене знову почали бити. Але як били! Як мене тоді били! Віддав я і золоту десятирублівку і ще кілька місяців по тому синяки носив...
З того часу, Павле, я не вірю більше в «світ», — розумієте? — не вірю! Світ для мене — це дядько Харитон і його сусіди: по суті й незлі люди, але обережні, схильні вірити старшому й неохочі мішатися в «чужі родинні справи». Підіть поскаржтеся світові — і вам скажуть, як колись мені: «Державний хліб віддайтеї і влади не смійте між чужими судити, бо це — ганьба. Ви повинні своєї влади слухати, бо на те ж вона влада». І ніхто не схоче в «чужу сім’ю мішатися», ніхто вам не повірить, і ніхто вас не зрозуміє, бо ж світ живе іншими законами і мірить усе своєю власною мірою... Так то, Павле! Тому лишіть ваші надії на допомогу світу... І... і, до речі, ви здорово піймалися! — скінчив несподівано Олекса й усміхнувся.
— Я?! Я піймався? А то чому?
— Та бо так: ви не йдете далі того, щоб лише московській мамаші роги збити. Для вас суть у голоді, себто, суть у тому, що мамаша занадто розперезалася. Але ви нічого не кажете про те, щоб нахабну мамашу випхати коліном з хати під три чорти на її батьківщину...
Це останнє влучне зауваження зачепило мене до живого і примусило внутрішньо засоромитися. Але я, замість того, щоб признати Олексі слушність, перейшов в атаку:
— Ви перше приведіть свою мамаїшу до порядку, Олексо, а тоді вже повчатимете інших! — сказав їдко.
— Ц-ц-ц!.. — потер вдоволено руки Олекса. — А що ви думаєте? Кожному терпінню, як і кожному свавіллю, буває кінець, знаєте?
— Ну, ну, хочу я вже це бачити!
— Колись іще побачите! Чи то одному Олексієві, чи то тридцятьом мільйонам Олексіїв колись терпець увірветься!
— Ого, які ви хоробрі!
— Не вірите?! Не вірите?! А я вам кажу ще раз: побачите!
— Що побачу?
— Домашню революцію. Я, правда, все ж таки не можу своєї мамаші вигнати з хати, але сидіти тихо і шанувати справжнього господаря навчу! Це кажу вам я: Олекса, Вухо!
І де поділася вся дивачність у мого приятеля?! Стояв вереді мною гордий, випростуваний, рішучий і грізний.
— Вірите мені? — спитав.
— Вірю, — сказав я з глибоким переконанням. — Вірю, що ви взагалі зможете зробити багато такого, чого не зроблять інші.
Олексі підхлібили мої слова, і він глибше вмостився у фотелі, самовдоволено всміхаючись. А я чомусь вернувся думками до початку нашої розмови, до своїх галюцинацій і взагалі до того жахіття дійсности, яке, здавалося, бачив навіть крізь стіни свого мешкання. Думав також над тим, що Олекса незабаром піде додому, а я лишуся сам зі своїми розтріпаними нервами, з почуттям самотности й безсилости.
— А, знаєте, що? — обізвався- Олекса. — Це неправда, що ви мені вірите, не брешіть!
— Отуди к лихій годині! — здивувався я. — Чому ж би я мав брехати?
— Хто вас там знає, чому, але брешете — це факт! Ви не вірите ні мені, ні самому собі.
— Маєш!
— Так, так, — хитав головою Олекса; — Я вам сказав, у чому суть і що треба робити. А ви відразу — круть! — і на мою прекрасну мамашу з’їхали. Це — для того, щоб ні до чого конкретного не договоритися. Ц-ц-ц!..
— Не верзіть дурниць, Олексо! Ту «суть», як ви кажете, я вже проаналізував так давно, що досі забув. Вона для мене така ясна й очевидна, що не лишає ніякого місця для додаткових студій, чи сумнівів. Але саме тому знаю я також, що ми безсилі тепер, що ми з вами й за три дні ні до чого конкретного й вартого уваги не договорилися б. Зрештою, заздрю вам, що ви можете будувати повітряні замки на «крилах мрій» і в тому знаходити певну розраду. Але я — не можу, і тому мені страшно тяжко на душі.
Олекса дивився на мене з виразом глибокого жалю в очах, але поступово цей вираз мінявся: чоло хмурилось, ніс почав нервово морщитися й підсвистувати, а на.кінець мій гість підвівся й рішучо схопив капелюха.
— Коли так, — піду додому! — сказав сердито. — І взагалі ви мені сьогодні жахливо набридли!
— Та зачекайте! — піймав я його за лікоть. — Що з вами знову?! Сідайте!
— Не хочу! Не сяду! Не можу просто на вас дивитися! — підвищував за кожним вигуком голос Олекса, однак покірно сів знову. — Кажу ж вам, що брешете, що не вірите, ні собі, ні мені, а ви... Ех, приліпка з самоварною парою!
— Що не вірю? Чому не вірю? — дивувався я.
— Та бо так. Тут ні галюцинації, ні жалісні слова не поможуть. Тут діяти треба! Коли ж почнете з галюцинацій, то скінчите божевіллям, або шнурком на шиї!
Олекса схопився й останні слова викрикував, трясучись від обурення й вимахуючи капелюхом.