— Тю на вас! — розсердився і я. — Не верещіть, як дурний! Що діяти? Як діяти?
— Просто! Я вам казав уже колись, що треба вчитися зайців стріляти, на коні їздити, танком керувати...
— Ну, і що з того?
— Що з того? А ось, дивіться, — Олекса став у позу і зробив вигляд, ніби цілиться з рушниці: — Бах-бах! І все! Ц-ц-ц!..
Очі його розгорілися, і він щасливо засміявся.
Я зідхнув і спитав:
— І ви б оце почали робити «бах-бах» самі?
— Сам?! — здивувався Олекса. —Що ж то ви? Вважаєте мене справді за дурного? Сам, звичайно, ні. Сам я нічого не зроблю.
— Отже, бачите...
— Ну, так, звичайно, сам нічого не зроблю. Але давайте вдвох, га? Чого ви так витріщилися, ніби роги в мене побачили? Я вже давно думаю над тим, що вдвох можна було б щось почати... Треба обдумати, порадитись і так, знаєте, помаленьку, обережно... Га? Ось Костя приєднаємо, ще когось — і так піде. Тільки зав’язка потрібна. Найголовніше — зав’язка... Хочете спробувати? Хочете?
Він торкався лагідно моїх рук і грудей, заглядав в обличчя такими благальними очима, ніби ласки просив. Аж мені якось жалко й ніяково стало.
— Що ви, Олексо?! Це хіба несерйозно... Адже кожна така спроба неодмінно кінчається катастрофою...
— Ну і що? Чим ми ризикуємо?
— Як то чим? Життям!
Олексу пересмикнуло, і він закрив обличчя руками.
— Мовчіть! — зойкнув. — Мовчіть! Мені соромно за вас!
Коли б розкричався, або вилаяв мене останніми словами — не було б воно таке болюче, як той жест і той зойк.
— Чому соромно? — почав я оправдуватися. — Що я говорю розсудливо? Подумайте також над іншою стороною справи: в даному випадку ризикують життям не тільки безпосередні учасники, але й їхні родини, їхні друзі й просто знайомі. Своїм життям ми ще можемо ризикувати, але життям інших?
Олекса слухав мене иаісторожеіно, не відриваючи рук від обличчяі, але, коли я тільки скінчив, підвівся й випростувався на повний зріст.
— Ви брешете, учений ботаніку! — кинув мені з ненавистю в обличчя. — Ви попросту боїтеся за свою шкуру і тому шукаєте викруту. Тепер, коли попід парканами й по дорогах мільйони пухнуть і конають з голоду, ви говорите про ризик життям?! Ц-ц-ц!..
Сміявся злобно, їдко, а мені в його сміхові вчувалися сичання гадюк.
— Олексо... Слухайте, Олексо... Треба думати тверезо: не можна ж так легко йти на певну смерть, не будучи бодай на один відсоток певним, що той ризик дасть якийсь бажаний вислід...
— Ц-ц-ц!.. Краще жити галюцинаціями й чекати ласки й справедливосте чужого світу, правда? Ц-ц-ц!..
— Олексо!
— Досить! Мовчіть! І ніколи не смійте мені згадувати ні про свої галюцинації, ні про мою байдужість! З тим ідіть тепер до Харитона!
Настромив капелюха на голову, грюкнув дверима й пішов. Хвилини за дві вернувся і став у передпокої.
— Знаєте, — заговорив палко, — мені ще оте «бах-бах» найменше потрібне: я маю що їсти, маю хату, маю працю, маю все. Але мене дивують оті, що тепер гинуть. Воліє загинути, як пес, ніж умерти, як людина. Того я не розумію! Я спробував кільком таким сказати — і, думаєте, що? Дивилися на мене, як на божевільного, а один навіть пригрозив, що піде заявить на мене... І я від того часу сказав собі, що не жалітиму нікого! Але з того вийшла єрунда: все одно мені жалко. Розумієте? А ще більше жалко, що не можу нічого зробити. Ніхто не хоче мені допомогти... Ет! Лягайте краще спати!
Знову пішов і знову через кілька хвилин вернувся:
— А ви ще й досі не спите? Видно, що й справді почуваєте себе частиною отого... Як то ви сказали? Тієї купи болю і страждань... Виглядаєте дуже погано... Що я хотів? Ага, завтра ввечері принесу вам трохи картоплі, а ви підіть до психіятра. Бергштейн найкращий. Вам треба нерви підлікувати... Та чого, ви сидите, як камінний?! Гніваєтеся на мене?
— Ні, Олексо, не гніваюся...
— Це добре, хоч, зрештою, мені все одно. Замикайте двері, я вже більше не буду вертатися.
— Добраніч, Олексо.
— Приліпка!
— Так, тепер вірю, — сказав я тихо, мимовільно спустивши очі...
Як я вже згадував, мені також приходилось нелегко, і, коли б не те, що Олекса час від часу підтримував мене зайчатиною, або овочами й городиною, які він мав з власного клаптика землі, — не знаю, як би воно було. Призначених на місяць по картці продуктів вистачало б нормально не більше, як на три-чотири дні, і решту треба було якось латати. З моєї скромної платні я ще міг дозволити собі докупити на чорному ринку кілька картоплин, склянку соняшникового чи гарбузового насіння, або сої. Інколи вдавалося добути також кінської ковбаси, яку популярно називали «тягловою силою», але назагал того всього було абсолютно мало. Та я був радий принаймні тим, що є здоровий і не маю нікого на утриманні.