Далеко гірша була справа з Костем. Він мав у селі стареньку маму й малолітню сестру, яким посилав більшу половину своєї платні, хоч сам при своїй анемічності й тяжкій праці в школі мусів добре харчуватися. Бідний поет ніяк не міг поправитися після минулорічного запалення легенів, а в самий розгар голоду зліг знову до лікарні, і на цей раз показалося, що має відкритий туберкульозний процес. Лежав жовтий, аж прозорий, і в його ясних блакитних очах горів вогонь погасаючого дня.
— Пропав наш поет! — сказав я, здушуючи сльози, коли ми з Олексою виходили з лікарні.
— Ви думаєте? — спитав Олекса.
— А ви не бачите?! — скрикнув я роздратовано. — Ні ліків, ні харчів нема. Що ж його чекає?
— Ну, я йому зараз же принесу меду, яблук і горіхів. Завтра принесу смаженого зайця і взагалі...
— І на скільки ж вас стане? Це ж справа не днів, а місяців.
— Чому ж місяців? Йому треба якнайскоріше дістати путьовку в туберкульозну санаторію, — сказав Олекса так просто, ніби мова йшла про обклад з холодної води.
— «Путьовку»! — перекривив я Олексу. — «Крила мрій» і нічого більше! Хіба ж ви не чули, що він казав? Нема путьовок! Усі вже розподілені на пів року вперед.
— Ет, єрунда! Я переконаний, що путьовки є.
— Коли й є, то не для таких, як Кость...
— А я вам кажу, що, коли путьовки є, то Кость поїде до санаторії! — уперто мотнув головою Олекса й зупинився. — Ви куди зараз?
— Та я сам не знаю... Чи не піти до вчительської профспілки, або до Здороввідділу спитати?
— Ідіть! — одобрив мій намір Олекса. — Ідіть і дізнайтеся. А я біжу додому дещо вкрасти з «державних запасів»... Ц-ц-ц!.. Принесу вам для Костя... Потім піду на зайців. Тупайте вперед!
Я пішов до Костевої профспілки, довго розмовляв з секретаркою, але безуспішно.
— У нас, — сказала мені секретарка, — на черзі сімнадцять випадків зареєстровано перед Косарчуком, а путьовки — ні одної. Ще влітку минулого року мали ми п’ять безкоштовних і п’ять платних путьовок, але всі вже давно використані. Тепер чекаємо знову літа.
— А позапланово не можна нічого одержати?
— Дуже тяжко. Але, коли навіть щось і буде, то небагато: одна, максимум дві.
— І коли їх можна сподіватися?
— Сподіватися можна щодня, але одержати можна й через п’ять місяців. Окрім того, кажу вам ще раз: Косарчук на черзі у нас вісімнадцятим.
— Але ж у нього відкритий процес!
— Про тих, хто має закритий процес, у нас взагалі нема мови. Всі зареєстровані мають відкритий процес.
— То що ж робити?
— Не знаю. Підіть до Здороввідділу. У них, здається, щось є, — сказала секретарка, видимо для того, щоб мене позбутися.
У Здороввідділі прийняв мене сам інспектор — здоровенний, як бочка, дядько з носом, подібним до середньої величини баклажана.
— Ваш товариш — член партії? — спитав мене, коли я вияснив йому ціль своєї візити.
— Ні.
— Комсомолець?
— Ні.
— Кандидат?
— Також ні.
— Тоді нема, — широко розвів руками інспектор. — Нема!
— Як це «тоді нема»? — вдав я обуреного. — Коли нема, то ні для кого нема!
— У нас. себто у Відділі Здоров’я, справді ні для кого нема, — пояснив інспектор. — Але в Обласному Комітеті Партії завжди путьовку можна дістати. І коли б ваш товариш був партійцем чи комсомольцем, то це можна було б якось влаштувати. А так — я нічого не можу зробити...
Коли я пізніше переповів про висліди своїх переговорів Олексі, він хитнув головою і спокійно сказав:
— Я так і знав.
— І я знав! — розсердився я. — І тому відразу вам говорив, що путьовка — це «крила мрій»!
— Приліпка з вас! — показав мені язика Олекса. — Для вас, може, і «крила мрій», а для мене — готова ціль. Ідіть, лягайте спати і не журіться: все добре буде, як у казці про Царівну-Жабу.
Олекса пішов, а я навіть не замикав дверей, бо знав, що він зараз вернеться. І не помилився.
— Слухайте, ви, вчений ботаніку, — просунув голову крізь двері Олекса, — той ваш інспектор Здороввідділу — п’яниця, правда?
— Не, знаю.
— Приліпка! Такі речі завжди треба знати.
— Навіщо мені це знати?
— Сам ви чудасій! «Навіщо»? А я вже довідався і кажу вам: ваш інспектор п’яниця і любить міцну.
— Припустімо. І що з того?
— Ет, говори з приліпкою! Спіть уже! — і Олекса пішов.
А через кілька днів він, радісний і щасливий, кинув переді мною на стіл виповнену на ім’я Костя путьовку, а сам упав у фотель і захіхікав.
— Що?!! — скрикнув я, не вірячи власним очам. — А це яким чудом?!!
— Ніяким чудом, — сміявся Олекса, затискаючи по привичці долоні колінами. — Я ж відразу вам сказав, що, коли той інспектор — п’яниця, то путьовка — гарантована!