— Цього ви мені не говорили.
— Не говорив?! Може бути... Але це все не важно. Важно, що путьовка є!
— Але як же ви її дістали?
— Та просто: два літри «футичортівки» — і кінець справі.
— Два літри — чого?
— «Футичортівки». Це — мій останній винахід, знаєте? На літр спирту — кілограм червоного перцю, сорок вісім годин герметичної варки, потім — фільтр — і «футичортівка» готова. Виходить щось таке червоненьке, густеньке, невинне на вигляд, як вишнячок. Але, як тільки чоловік ковтне того чарку — відразу йому очі рогом лізуть, а він стогне: «Фу, ти, чорт!» Тому й «фугичортівка», розумієте ? Ц-ц-ц!..
— І хто ж може такий пекельний напій пити? — спитав я сміючись, заражений Олексиним хіхіканням.
— Та ваш інспектор Здороввідділу перший! Як я йому дав тільки трошки спробувати — мало зі шкіри не вискочив від насолоди, сказав, що це — елексір життя, хоч при тому і не обійшлося без «футичортання». Я спочатку давав тільки пів літра, потім літр, але він сказав, що справа не від одного його залежить: п’ять осіб могли тільки все вирішити. І стало на двох літрах.
Я тим часом ближче розглядав путьовку і здивувався:
— Слухайте, Олексо, та це ж путьовка платна!
Олекса моментально нахмурився і видер папір у мене з рук.
— А ви якої хотіли?! — крикнув сердито. — З дармовою може потім скандал вийти, а з платною — ні. Хто купив — має право їхати.
— І це ви за неї заплатили?
— Ет, — почеровнів і засоромився Олекса, ніби його піймали на поганому вчинку, — вам все дурниці в голові! Я думав, що ви зрадієте, а ви якісь недоречні питання ставите.
— Я не то що радію, друже, я просто... Ну, не знаю...
— О-о! Почніть ще щось... Завтра мусимо поетові речі спакувати, щоб він увечері вже й виїхав. Ви можете звільнитися з роботи? Можете? Добре! Тоді завтра о другій годині приходьте до Костевого мешкання. Оревуар з бонжуром! До речі, я мушу навчитися по-французькому, бо я не знаю толком, коли треба казати «оревуар», а коли «бон жур».
— Та вам навіщо? Адже ви і так ніколи не вітаєтесь, ні не прощаєтесь.
— Ну, все ж таки... Колись може придатися...
***
Пакувати в Костя фактично не було чого, зате мали ми дуже багато клопотів з полагодженням різних формальностей. Остаточно, коли скінчили з тим усім, взялися порядкувати його папери й укладати валізку.
— Як вам подобається нічна подія? — несподівано спитав мене Олекса.
— Що за подія?
— Ну, та, з будкою.
Бігаючи по місті, я краєчком вуха чув, що цієї ночі міліція впіймала кількох п’яних, які розбили будку з прохолоджуючими напоями, залізли в середину й закликали покупців на воду. Але це видалося мені таким нецікавим і простим випадком, що я не мав ніякого бажання довідуватися про подробиці. Тому, коли Олекса зачепив ту справу, я тільки потиснув плечима:
— А що ж у тому може подобатися, чи не подобатися? — відповів неуважно.
Олекса, зайнятий направою зіпсованих замків біля валізки, замовк також. Та через кілька хвилин, ніби звертаючись сам до себе, забубонів:
— Дві тисячі, поділених на п’ять, дасть чотириста. А чотириста грамів червоного перцю на один людський шлунок плюс чотириста кубічних сантиметрів спирту дев’яносто шість — дуже дякую! Маючи такий багаж у животі, можна не тільки скляну будку розбити, а й знищити цілу водокачку...
— Що, що, що?!! — обернувся я до Олекси, випустивши з рук на підлогу цілий плік паперів. — Що ви говорите?!
— Нічого. Обраховую силу фальшивої кальорійности з перцю і спирту та бачу, що вона може стати потужним джерелом не тільки енергії, але й винахідливости й відваги, яку в карному кодексі іменується звичайним хуліганством. Коли мова йде про безпартійних, звичайно...
Я так і застиг з відкритим ротом: по-перше, ще ніколи не чув, щоб Олекса висловлювався таким високим стилем, по-друге, його зацікавленість до нічної події стала тепер для мене ясною. Але я все ж таки ще не вірив:
— То, виходить, що будку розбили...
— ... ті самі, що за путьовку зажадали два літри «елексіру життя», — закінчив Олекса й засміявся.
— Та ні! Звідки ви знаєте?
— Ну, от! Ціле місто про це вже знає.
— І хто ж там був?
— Важні люди, по-перше, ваш інспектор Здороввідділу і секретар, другий секретар Обкому партії, агітпроп комсомолу і ще там хтось.
— Гарно! — вигукнув я і повалився від сміху на ліжко.
Заохочений моїм сміхом Олекса почав з запалом оповідати:
— Пили вони до другої години ночі, а потім пішли зельтерської води шукати. Звичайно, все кругом уже позамикано, а спрага пече. Вони ходили, ходили, ставали під будками і кричали «ґвалт!» (це вони потім у міліції таке оповідали), та все надаремно. Тоді вони розбили будку і влізли в середину. Сам ваш інспектор горлав на цілу вулицю: «Ей, навалісь, в каво деньґі завєлісь»! Міліція й «навалилася». Забрала всіх і потягла. А вони рачки лізли і дорогу лизали, бо перець води хотів, знаєте? Ц-ц-ц!.. Оце так «елексір життя»! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. До смерти не забудуть! Ц-ц-ц.!.. Ц-ц-ц!.. Ну, тепер, вчений ботаніку, скажіть: дає щось лябораторія, чи ні?