Тоді Павло вмудрується на останній помисл. Він признає національним мішанням право вибору національности.
Це обурює виразно Олексу. — «А-а, так?! То виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибрати?!.. Виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена... Брехня!... — Я завжди і при всяких обставинах був би тільки тим, чим є, і нічим іншим! Розумієте? І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженню вибирати кольору очей, або волосся,... Он мої прекрасні сестриці — "істінно рускіє баришні", хоч мають, як і я, пів-на-пів мішану кров і родились та виховувались на Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі... А тепер питаю вас: може народитися жива людина без душі?.. Отже і без національносте не може!»
Дістаємо плястичну картину світогляду героя. Саме така національність, невибрана, — з душею народжена, усвідомлена в характері національної спільноти і одиниці, апелює до діяння, до реалізації, до себевиявлення:
«— Так, — схопився Олекса, — Шевченко вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно "вибирати національність", чи там "їздити на крилах мрій"! Слово вже сказано... Тепер треба лиш діяти!»
Слово про дію, про чин, характеризує творчість Ольги Мак. І тому в її творчості зайво шукати фотографічних картин підсовєтської дійсности. Вона свідомо опускає натуралістичні картини однобокого стандарту, який опанував українську літературу. Ані арешти, ані колгоспи, ні сам голод не може бути реальним в літературі, коли він є голим сирівцем для творчого тла. Тільки живі постаті та часто дуже інтимні й особисті проблеми, які акцією та ідеями в сюжеті кидають свою тінь на тло, оживляють його, дають тривимірність життя і відкривають правду, в яку починаємо вірити. Совєтська дійсність, хай променями світла крізь щілини, проривається і зливається разом з особами в завершену композицію мистецького твору, в якому зображена українська людина в правдивому дзеркалі.
«Чудасій» названий повістю. На ділі — це роман. Роман зі всіма клясичними прикметами, що його характер визначують. Авторка цим твором вносить нову цінність в українську літературу, і то не тільки здоровими ідейно-моральними тенденціями, але не менше його мистецькими досягненнями.
Б. С.*
Чудасій
Альоша Ухо був популярною особою в нашому місті ще від тих часів, коли наймався по дворах рубати дрова. Майже кожного дня зранку можна було зустріти цього парубійку, одягненого в куці штани, у вузький і короткий плащ, підперезаний грубим шкіряним поясом, за яким стирчала блискуча сокира з гарно витесаним топорищем, його наймали охоче, бо хлопець вславився тим, що виконував свою роботу справно й добросовісно, так що навіть найбільш сукуваті колоди, чи розкарячені тверді пеньки піддавалися його впертим рукам і перетворювалися в акуратні, пропорційні полінця.
Приходячи до роботи, він ніколи не вітався, лиш відразу діловито питав:
— Ну, де ті ваші дрова?
А коли кінчав рубання, дбайливо сортував і укладав поліна, підбирав тріски, замітав двір і тоді кликав господаря, чи господиню.
— Ось тут, — пояснював, — маєте тріски на розпал. Тут — сухіші дрова, розумієте? А он ті я поскладав у зруби, щоб ще підсохли, бо вони сирі. Цими будете палити пізніше. А тепер давайте гроші!
Коли йому платили більше, ніж було умовлено, він не приймав:
— Платіть мені те, що належиться. Решту заберіть. Не потребую нічиєї ласки, знаєте?
Зате, коли працедавці виявлялися скупими й несовісними, Альоша починав сваритися та лаятися і не виходив з двору так довго, поки не одержував належного.
Перший раз я побачив Альошу зблизька ще в 1923-му році, коли прийшов до своєї тітки. Вона саме винесла ключі від дровітні й спитала хлопця:
— Тебе, здається, звуть Альошею?
— А вам не все одно? — невдоволено відтяв Альоша.
— Та певно, що ні, чудасій ти такий, — усміхнулася тітка, цілком не ображена грубою відповіддю. — Мушу ж я знати, як тебе кликати.
— Зовсім не мусите, — потиснув плечима Альоша. скидаючи свій куций плащ. — Я от також не знаю вашого імени й не питаюся, чи ви називаєтеся Гапка, чи якась там Венера Мілоська. Хіба не все одно, для, кого дрова рубати?
Я вже хотів було втрутитися в розмову й провчити невихованого хлопця, але тітка смикнула мене за рукав і повела до хати.