— При чому тут ля... Ага, вже знаю — лябораторія дала вам спирт?
— Між іншим, не дала, а я вкрав.
— Це не важно. А спирт, ви хотіли сказати, дав путьовку?
— Так, дав путьовку й «елексір життя». Ц-ц-ц!.. Ага, до речі: тут я поклав для Костя дві сорочки і три пари скарпеток. Скажіть йому, щоб не дивувався. Бо він, як справжній поет, готовий голою спиною і голими п’ятами виблискувати...
Увечері ми прощалися з Костем на станції. Зворушений поет просто не міг слів підібрати, щоб віддячитися Олексі, і тим дуже Олексу сердив.
— От не зношу зворушливих подяк, знаєте? — говорив щиро. — Я просто готовий тоді крізь землю провалитися, бо не знаю, що маю робити.
— Олексо, ви ж мені життя рятуєте!
— А ви мені за це прикрість робите? Не дякуйте, не люблю того — і все! Потім, як поправитесь, напишете мені великого вірша про бджіл, добре?
— Ну, звичайно!
— Але не обдуріть!
— Ні, ні, — сміявся Кость. — Напишу вам цілу поему...
Так ми розсталися з Костем на все життя, хоч тоді цього не знали. Кость спочатку лікувався, потім при допомозі несподіваного знайомства влаштувався на роботу в тій самій санаторії, і до нашого міста більше не вернувся. Тільки так місяців через два прислав Олексі й справді цілу поему, чим той страшно тішився.
***
Зараз по тому таки випадку з Костем мене знову послали на досліди з тютюнами, на цей раз до Середньої Азії, де я відсидів більше, як пів року. Коли повернувся назад, стояв уже вересень місяць, і життя після масової голодової трагедії поволі приходило в нове русло.
На кожному кроці кидалися в очі сліди страшного спустошення: буйні бур’яни повиганялися лісом попід парканами й у дворах, багато старих будинків перетворилося в руїни, в багатьох мертво сліпали позабивані дошками вікна. Не гавкали собаки, не співали півні ночами, щезли коти, а люди, прибиті й налякані, поводилися тихо й несміливо, немов би боялися якимсь необережним словом або рухом викликати знову поворот недавнього лиха.
Місто стало для мене чуже і непривітне. Автохтони змінилися до невпізнання, багато з них щезло з виднокругу, а натомість появилися зовсім незнані люди. З ближчих моїх знайомих не залишилосш нікого, навіть Харенко кудись виїхав, а на його посаду прийшов якийсь довготелесий, вічно насуплений і мовчазний суб’єкт, з яким впродовж цілого дня годі було обмінятися словом.
Я закопався по вуха в працю, систематизуючи й оформляючи для публікації всі зібрані на дослідах матеріяли, і поза ними старався ні над чим не думати. Напевне здичів би цілком, коли б не Олекса. Він одинокий лишився незмінним, вірним нашій приязні і своїм звичкам: завжди веселив мене, умів розповісти щось смішне й дотепне, відривав приковану до трагічних міркувань увагу й скеровував її в інший бік. По кожній розмові з ним я почував себе бадьорішим і веселіше дивився на світ.
Так минула осінь, минула зима, а на весні мій Олекса почав знову підозріло сяяти. Особливо енергійно затискав долоні колінами й хіхікав частіше, як звичайно.
Я довго вдавав, що не помічаю нічого, але одного разу таки не витримав:
— Ой, Олексо, вам, здається, не завадило б випити знову того ліку, що ви його винайшли в Свердловську...
— Навіщо? — спитав Олекса і лукаво всміхнувся.
— Та тому, що у вас видно всі симптоми амурної гарячки.
— Ц-ц-ц!.. Справді видно?
— Цілком виразно! І я вам раджу вже почати лікування, поки не пізно...
— Ц-ц-ц!.. І чому ж ви думаєте, що мені треба лікуватися? Може, якраз навпаки...
— Ет, не вигадуйте! З вас такий жених, як з клоччя батіг.
— Ну, це твердження безпідставне...
— Неправда! Моє твердження базується хоч би на вашому досвіді з Тамарою: два роки були закохані, вважали дівчину своєю нареченою, а не відважилися їй слово сказати.
— Ц-ц-ц!.. А ви зі своєю Галею г-о-в-о-р-и-л-и, г-о-в-о-р-и-л-и, — виспівав він, — і що з того? Вийшло ще гірше, як у мене з квазімодихою.
— Ага, то, значить, я вгадав: ви й справді ще не познайомилися зі своєю симпатією! — пропустив я коло вуха останнє Олексине зауваження.