— Не вгадали! Я вже багато разів з нею говорив і бачуся з нею щодня.
— То познайомте мене з нею.
— Сам ви чудасій! Як же я вас з нею познайомлю: під час лекцій, чи в лябораторії?
— Чому ж обов’язково під час лекцій, або в лябораторії? Познайомте мене в іншому місці.
— Е-е-е, в інших місцях ми не зустрічаємося.
— А де ж романсуєте? В лябораторії?
— Ну, от! Вже й «романсуєте»... Ми ще не романсуємо.
— А що ж?
— Та нічого. Вона приходить з іншими студентами, працює, питає мене, коли їй щось треба — і все.
— Ну, коли так — справа безнадійна, — махнув я рукою.
— Якраз навпаки: справа стоїть дуже добре. Тільки на цей раз я вже не буду таким дурним, як з Тамарою. Я тепер, знаєте, поводжуся дуже обережно, щоб не попсувати наших взаємин.
Я розсміявся:
— Себто, виходить, що з Тамарою ви були ще не досить обережні?!
— Певно, що ні. Відразу зрадив свої почування: ходив, надокучав... А тепер я вже маю досвід, і з Лідою... Вона, між іншим, називається Ліда Горобець, знаєте?
— Горобець? Фатальне прізвище для вас, Олексо, фатальне!
— От знову єрунду говорите! Зовсім не фатальне, бо навіть приказка каже, що добре, коли горобець у руках.
— Гаразд, гаразд! — поспішив погодитися я, обезсилений сміхом. І ви вже переконані, що тримаєте свого «горобця» в руках?
— Переконаний! Я знаю, що дівчина мені симпатизує.
— Як же ви дійшли до того переконання?
— Бо я питав.
— Як?!! Питали її?!
— Приліпка з вас! Не її питав, а її товаришів. І вони мені сказали, що я Ліді дуже подобаюсь. От! — закінчив гордо.
Я розреготався ще більше:
— Ну, Олексо, глупішого нічого не можна видумати! Де ж видано, щоб через третіх осіб випитувати про симпатії дівчини до себе?! Вона студентка?
— Студентка. І добра студентка, здібна, працьовита. В наступному році буде інженером хемії.
— Прекрасно! Але як же ви все таки її товаришів випитували?
Олекса самовдоволено засміявся:
— А-а, це я дипломатично зробив, з хитрощами: дав хлопцям пів літра чистого спирту, а вони мені тоді й призналися.
— В чому призналися?
— Ну, «в чому»! В тому, що Ліда ні на кого з них дивитися не хоче, а тільки про мене говорить, моє ім’я у своїх зошитах виписує, зідхає, ночами не спить... І чого ви регочете, не розумію?!
— Ох, Боже! Я вже й сам не знаю, чи мені реготати, чи плакати над вами й вашими «хитрощами»! Я щойно сказав, що не можна нічого глупішого. видумати, як розпитувати через третіх осіб про симпатії дівчини до себе, і помилився. Ви придумали ще гірше: підкупляти хлопців спиртом! Та вони ж вам за спирт що хочете можуть сказати!
— Не думаю... Це було б дуже підло з їхнього боку...
— Олексо, Олексо! — перейшов я на поважний тон. — Не розумію вас цілком, слово чести, не розумію... Дивний ви чоловік: один раз говорите так розумно, висловлюєте такі глибокі погляди на речі, проявляєте стільки чуйности й догадливосте, що я перед вами почуваю себе дуже мізерним. Але от у серцевих справах проявляєте таку наївність, як маленька дитина, створюєте собі якісь ілюзії і виставляєте себе на сміх. Та ще хоч би послухали других, а то ні! Впретесь, як три осли, зв’язаних разом, — і тоді хоч вам кілок на голові затеши, а ви таки своєї. І як можна бути таким сліпим і таким глухим?!
— Ат, відчепіться ви від мене! — розсердився раптом Олекса.. — Сліпіших, як були ви з поетом, не може бути! Я ваших наречених з першого погляду розкусив, а ви?
— Та в тому то й уся річ, Олексо, що ви чужих наречених умієте розкусити з першого погляду, а про своїх взагалі ніякого поняття не маєте!
— «Своїх»! А скільки ж у мене їх було?
— Та це вже либонь третя?
— Тієї з Свердловська не приймайте під увагу. Вона була тільки так собі, між іншим. Ліда — друга й остання.
— Ов!
— Слово чести! Більше нікого нізащо в світі не покохаю!
— Коли так — суджено вам бути старим кавалером.
— Це ще ми побачимо!
— Побачите: випурхне вам «горобчик», чи там «горобчичка» з рук!
— Не випурхне. Я її, знаєте, так обплутаю, обплутаю... Ц-ц-ц!..
Я тільки зідхнув і перестав сперечатися: коли Олекса впирався — шкода було його переконувати.
Цілком випадково вдалося мені дещо більше розвідати про Ліду, а навіть побачити її. З оповідань виходило, що Ліда й справді дуже здібна студентка, серйозна і доброї вдачі. А з вигляду була вона дівчиною непересічної краси: тоненька, струнка, з дуже правильними, строгими рисами обличчя і ясно-русим, кучерявим волоссям. Найбільше мені кинулося ввічі, що носила малесенькі, дитячого крою черевички з тупими носиками і якось так зворушливо-незграбно ступала ноженятами, ніби переходила через калюжу. При всій серйовности її вигляду, при строгости рис обличчя, було щось безконечно миле в цілій її постаті, починаючи від коротенько стриженого волосся, кінчаючи на маленьких черевичках. Порівнявши її з Тамарою, я прийшов до переконання, що Олекса, таки розуміється на жіночій красі неабияк, і що обидві його симпатії варті були кохання за сам тільки зовнішній вигляд. Ліда мені подобалася навіть більше, хоч вродою Тамара безперечно її переважала, і я сам був би радий, коли б моєму приятелеві на цей раз пощастило знайти взаємність. Але з того, що він оповідав, я кожного разу приходив до переконання, що всі його зазіхання скінчаться нічим.