— Та, ну вас! Все одно мене не піймаєте — руки й ноги маєте закороткі. Вправи вам бракує. А я б за дві хвилини вас на лопатки положив. Дивіться, — підійшов до мене, — моє серце зовсім спокійне, а ви вже задихались. Ех, приліпка з вас! Сказано — науковець!
Дійсно, я втомився, і серце моє било тяжким молотом. Натомість на Олексі вся та біганина не лишила й найменшого сліду втоми, і я, приложивши руку до його грудей, змушений був признати:
— Маєте, друже, груди, як ковальський міх, залізне серце і слонячі мускули. Коли б ще, замість «дипломатії», мали трохи відваги й більше здорового глузду в голові -— Ліда була б ваша.
— Ц-ц-ц!.. Знаєте, що? Я напишу їй листа!
— І про що будете писати?
— Про щось гарне.
— Наприклад?
— А от побачите! Принесу до вас переписати, бо в мене такий почерк, що вона нічого не розбере.
І він двічі приносив мені свої листи, але я їх забракував і відрадив висилати. Писати Олекса зовсім не вмів, і його листи виглядали приблизно так:
«Я Вам довго не писав, — починалося без всякого звертання, — з того часу, як Ви поїхали додому. Але ми тепер ходимо з моїм другом у поле й у ліс. Взимку все поле вкрите снігом, але тепер там багато квітів... А в лісі ми бачили гарну білку... І в інституті тепер нікого нема, бо всі поїхали на вакації. Я не їду, бо я тут мешкаю від народження. Вліті ходжу в поле й у ліс, а взимку полюю на зайців. З заячих шкірок можна було б навіть зробити хутро, але мисливці мусять всі шкірки з убитої звірини здавати в Трест. Інакше, не дадуть пороху і шроту та полювати не дозволять. З пасіки кажуть також здавати віск, а за те дають готову вощину. У мене вже вилетіло два рої, і треба було їх зібрати. Також добре вродила антонівка й ранет Семиренка...» І так далі в тому ж роді.
— І що ви тут понаписували, Олексо! — хапався я за голову.
— А що, є там щось нетактовне?
— Нетактовного нема нічого, але за цей лист дівчина вас висміє. І чому ви попідкреслювали «квітів», «білку», «нікого», «всі»?
— Бо це — натяки. Не можу ж я їй написати, що квітки й білка мені когось нагадують.
— Гм... Щось дуже мудро... А слова «нікого» і «всі»?
— Ет, приліпка з вас! Як нема Ліди — то нема нікого, як поїхала Ліда — то для мене це означає, що поїхали всі Це ж ясно!
— Коли ясно, то навіщо про це писати?
— А це для того, щоб вона знала.
— Що знала?
— Ну, що я про неї думаю. Тільки я не пишу просто, а дипломатично.
— Нічого ваша «дипломатія» не варта, Олексо! Коли хочете, то я вам сам напишу.
Але той лист, що я його написав, хоч у ньому абсолютно нічого особливого не було, примусив знову Олексу вхопитися за голову:
— «Дорога Лідо!» Як же так можна писати?! По якому праву «дорога»?! Це вже безличність!
— То змінимо на «шановна», коли ви вже так боїтеся.
— Все одно, хоч і «шановна», то чому ви пишете, що я про неї думаю?
— Бо, коли б ви про неї не думали, то й листа не написали б.
— Звичайно! Отже, коли пишу, то вже само собою зрозуміле, що думаю. Навіщо ж ще витикати це? Вона подумає, що я накидаюсь їй зі своїм коханням, зловживаю її м’якістю. Ні, ні, такого листа не можна висилати!
Остаточно стало на тому, що ми взагалі ніякого листа до Ліди не вислали.
***
Так минуло літо, наступила осінь, а за нею й зима.
Відносини між Олексою й Лідою були ті самі, себто, не було ніяких відносин. Тільки Олекса мене впевняв, що аж після закінчення інституту Ліда зможе дати волю виявам своїх почувань. Так ніби переказували її товариші.
Одного дня, вертаючись додому, зустрів я Уляну Федорівну, що несла в руці в’язанку дров. Старенька жінка ледве шкандибала, і я запропонував свої послуги.
— Спасибі тобі, голубе! — зворушилася Уляна Федорівна. — Тепер, бач, стара людина нічого не варта... Як втратить силу — то тільки взяти за ноги та й викинути на смітник... Ох-хо-хо! Тут тих дровець і десять фунтів не буде, а видається Бот-зна яким тягарем... Ну, як же ти там? Не оженився й досі?
— Ні, Уляно Федорівно, не оженився. Мабуть, уже й не оженюся.
— Та вже ж: як з Олексою спарувався, то, видно, обоє й парубкуватимете до сивого волосу...
— Ба, ні, — сказав я всміхаючись, — Олекса має твердий намір оженитися.
— Оце але! От горенько! Ну, і що ти йому скажеш? — почала бідкатися Улиті Федорівна. — Зробив хлопець з себе посміховище на цілий світ і не дасть собі слова сказати. Цей раз ще гірше, як з Тамарою, виходить.