— Олексо, друже, слухайте мене! — продовжував я. — Подумайте над тим, що ви збираєтеся робити! Адже виникне скандал, вмішається міліція, заарештує вас за хуліганство, почнуться допити — і студенти викажуть усю правду. Їм нічого не буде, але ви не тільки втратите посаду, не тільки станете перед судом за хуліганство, а й будете відповідати за спирт. За державний спирт! Ви знаєте, чим це скінчиться?!
— Знаю! — зупинився Олекса. — Знаю, але від свого не відступлю! Якщо вони виставили мене на кпини, якщо вони посміли зловживати Лідиним іменем, — то вони — падлюки, і я їх виб’ю! Чуєте? Виб’ю на очах усього інституту!!! Потім може бути все, що хоче!
Ніби припечатуючи свою постанову, Олекса тупнув ногою, а я смикнув його за рукав, щоб не кричав занадто голосно, — і в той самий момент ми обидва послизнулися на обледенілому хіднику й з усього розмаху гримнули додолу: Олекса під спід, а я на нього.
У перший момент мені забило дух, а з очей посипалися іскри, але зараз же цей несподівано ефектовний кінець нашої ірозмови видався мені таким смішним, що я зареготав на цілу вулицю.
— Оце вам осторога, розбишако! — сказав я, з трудом зводячись на ноги. — Вважайте наше падіння проречистим знаком надприродної сили і зміініть свою дурну постанову. Вставайте!
Олекса вхопився за простягнену руку, трохи підвівся, але зараз же якось дивно гикнув і знову впав обличчям до землі. Я злякався:
— Олексо, що з вами? Ви вдарилися?
— Нога...
— Що з ногою? Де?
— В коліні...
— Не можете встати?
— Спробую... Ох! Ні, не встану...
Коло нас уже зібралася купка перехожих, і двоє чоловіків кинулися мені помагати. Але як тільки підняли Олексу з землі, він застогнав і наказав покласти його назад.
За кілька хвилин викликали санітарне авто, поклали Олексу на ноші й повезли до лікарні. Коли я дійшов туди пішки, мені сказали, що в мюго приятеля розбите колінне яблуко й що він уже знаходиться в операційній залі.
— Місяць ліжка забезпечений, — сказала мені багатозначно медсестра, але цією вісткою не тільки не засмутила мене, а, навпаки, втішила.
«Місяць Олекса не зможе бути в інституті. Тим часом студенти поїдуть на останню практику й вернуться щойно через чотири місяці. За той час мені вдасться Олексу переконати, щоб не робив дурниць і не ліз на видиму загибель», — подумав я і пішов додому.
І досьогодні я вважаю цей нещасливий випадок ласкою Провидіння, бо, коли я пізніше приходив відвідати Олексу в лікарні, він страшно сердився і все нарікав, що не може поговорити з Лідою. Осмілився вже настільки, що просив, привести дівчину до нього, чого я, звичайно, на його велику досаду, не зробив.
По яких двох тижнях лежання в ліжку Олекса схуд, зблід і втратив свій войовничий настрій. Став смирний і лагідний, випитував при кожних відвідинах, чи не бачив, я Ліди, і, коли мені в міжчасі справді траплялося її побачити, довго випитував про подробиці зустрічі. Я мусів, по кілька разів оповідати, на якій вулиці і коло якого дому бачив Ліду, в якому напрямку вона йшла, в що була одягнена, який мала вираз обличчя і т. д.
— Скажіть, Павле, — спитав одного разу, пильно дивляись мені в очі, — чому ви не вірите в Лідину любов до мене? Чи справді в тому було б щось неприродне? Не заслуговую я на кохання?
Його обличчя, застигле в напруженому виразі безмірної ніжности, болючого щастя й глибокого смутку, було тепер таке шляхетне й гарне на тлі білої подушки, що я сам у цю хвилину відчув себе закоханим у свого приятеля, як жінка. І тому з усією щирістю, на яку лише міг спромогтися, я відповів:
— Ставите різні питання, Олексо. Ви варті кохання більше, ніж хто інший. І, коли б я був дівчиною, то, мені здається, покохав би вас до безтями. Але при всьому тому я не вірю, що Ліда вас любить: вона вас не знає, або, говорім одверто, знає вас з найневигіднішої сторони...
— Хочете сказати, що я — чудасій?
— Все, що не вкладається у форми звичного трафарету, видається нам чудним, друже... Вас також вважають диваком тому, що ви не подібні до пересічного людського штампу. На це можна різно дивитися, залежно від смаків, зате ваші внутрішні прикмети всі мусять признати зразком людського ідеалу. І коли я вам кажу, що Ліда вас не любить, то не для того, щоб ви зневірилися в собі, а, навпаки, для того, щоб ви постаралися наблизитися до вибраної вами дівчини й показали їй свою справжню вартість...
— Чому ж вона сама не поцікавиться мною ближче? — зідхнув Олекса.
— Тому, що вона не шукає женихів, Олексо. І це я вважаю також доброю прикметою. Вона не є з тих «квіток», на які «ваша бджола не хоче сідати», — пригадав я собі Зіну й усміхнувся.