— Лиши його, сину, — шептала мені тихенько. — Бог з ним!
— Але ж він грубіян!
— Ні, він просто чудасій, але хлопчина золотого серця. Це мені йото позавчора Круцкевичева порекомендувала... Уяви собі, що в них у родині семеро осіб, а працює лишень батько — каліка на ногу та ось цей наймолодший хлопець. Батько секретарює в «Комбєді»[1]*, а цей рубає дрова. Та ще мають власний дім, садочок, пару вуликів і городець. З того живуть. Дві найстарші сестри, вже старі й страх погані панни, совісти не мають: цілий день вилежуються, читаючи романи й очікуючи женихів. Два підстарші брати-студенти також не заробляють. А цей бідний хлопчина, цілий день дрова рубає, а вечорами й досвітками ще й у садку працює, і город обробляє, і пасіки пильнує...
Балакуча тітка ще довго, оповідала про родину Ухів і про Альошу зокрема. З її слів я довідався, що Альоша є жертвою і всі свої дивацтва завдячує саме ненормальній матері. Стара Ухова була родом з глибини Росії і походила з якоїсь шляхетської родини. Хоч мала чоловіка доброго й роботящого, ніколи не переставала клясти й нарікати, що вийшла заміж за «безмозклого хахла». За той час, відколи поселилася на Зеленій вулиці, пересварилася навіть з найдальшими сусідами й уже з двадцять років ні до кого не обізвалася ні словом, за винятком тих випадків, коли знову починала сварку. Ухова сварилася скрізь і завжди: на базарі, у крамницях, на вулицях, у чергах, у міській управі при плаченні податків, а навіть у церкві. Де б тільки не з’являлася Ухова — неодмінно скрізь виникала, сварка. Чоловіка й синів вона тероризувала, а найбільше діставалося Альоші, якого, як казала Ухова, «ніякий чорт не просив на світ з’являтися». Тільки доньки, вдавшись у маму, ніколи не здавали перед нею позицій, лаяли її останніми словами на цілу вулицю, і тому, видно, Ухова їх не тільки респектувала, а навіть і по-своєму любила.
— А що вже за нехлюя та нетіпаха та Ухова, — продовжувала тітка. — Господи! Ти ніколи її не бачив? Шкода. Варто зайти на Зелену вулицю й подивитися... Бідний цей хлопець! Як тільки приходить з роботи додому, то вже на порозі мати йому кишені вивертає й усі гроші забирає до копійки. А він ще й учиться! Увечері ходить до школи. Кажуть, що дуже здібний і хоче неодмінно бути інженером. Боже, Боже, що це за світ тепер настав, що дитина з інтелігентної родини мусить заробляти рубанням дров!
Після того я часто бачив Альошу, але ніколи з ним не говорив і взагалі ближче ним не цікавився; Знав тільки, що всі його називають «Альоша-чудасій», або просто «чудасій». І то не «чудак», і не «дивак», а чомусь неодмінно «чудасій». І, чи то вже від звички, чи то дійсно тому, що це слово мало особливий відтінок значення, тільки «чудасій» з Альошею зіллялися в одне нерозлучне поняття, і справді, здавалося, годі знайти якесь інше окреслення, яке б влучніше характеризувало цього незвичайного хлопця.
Уже навіть не пам’ятаю, як і звідки довідався я мимоходом, що Альоша скінчив школу робфаку й вступив до індустріального інституту. Отже, таки досягнув свого! Та й вигляд його поступово змінився. І так уже через п’ять років, я звик бачити Альошу в сірому убранні, завжди свіжому й старанно випрасованому, в білосніжних сорочках з твердо накрохмаленими комірцями й у краватках доброго тону.
А все ж і при тому він відрізнявся від решти людей. Кремезний, добре збудований, з круглою, як кавун, головою, він кидався в очі вже здалека тим, що мав якісь смішні, стирчачі, як капустяні листки, вуха. При його округлому обличчі, високому, опуклому чолі й ледь-ледь помітно скісних очах, дивний контраст становив собою також ніс, тоненький, довгий і загострений на кінці. Колір обличчя, очей і рівного волосся були ніби однакові, золотисто-смагляві, і тому зливалися, всі разом в якусь невиразну пляму. Тільки зуби, дрібні, рівні й густі, конкуруючи білістю з Альошиними сорочками, відразу звертали на себе увагу. Він ніколи не ходив у товаристві, не ступав, а нервово підстрибував, трохи горбився і мав неприємну звичку оглядатися і довго та уперто дивитися вслід людям, що видавалися йому цікавими. Нікому не кланявся, але дивився в знайомі обличчя таким прилипливим і настирливим поглядом, що, хоч-не-хоч, йому треба було вклонитися.
— А-а, це ви?! — питав тоді ніби здивовано Альоша і зараз же йшов собі далі.
***
Років через шість після першої зустрічі, коли я вже був на останньому курсі Інституту Народньої Освіти, випадок знову звів мене з Альошсю.
До нашого міста прибув обласний чемпіон по шахах і проголосив турнір одноразової гри на двадцятьох дошках. У ті часи я дуже захоплювався шахами й вирішив спробувати своїх сил.