Турнір мав відбутися в клюбі «Робос» («Робітників Освіти») і стягнув багато цікавих. Посередині двадцятьох уставлених у коло столів став чемпіон, а ми, противники, розмістилися по другому боці, окружені натовпом цікавих.
За перших двадцять хвилин половина змагунів програла. За других двадцять хвилин одну партію програв чемпіон, а другу партію звів до пату. Решта чотири, в тому числі і я, хоч не програли ще, але по всьому було видно, що програємо.
Чемпіон — гарний молодий чоловік, високий, чорнявий, одягнений в елегантний синій одяг, недбало посував фігури довгими білими пальцями й з чисто королівськими жестами час від часу сідав у глибоке крісло покурити, щоб дати нам можливість подумати.
— Уже! — обзивалися ми, поробивши свої ходи.
— А ви не спішіть, товариші, — радив нам з високомірною ласкавістю й поволі вставав, щоб продовжувати гру. — Це — тільки пробні змагання, і спішити непотрібно...
Дуже скоро побачив я, що таки програю. Ось-ось ще чотири-п’ять ходів — і буде кінець, бачив це і чемпіон.
— Здаєтесь? — спитав насмішливо.
Я вже хотів здатися, коли за моїми, плечима почувся запит:
— Хочете, щоб я скінчив за вас?
Я оглянувся й із здивуванням побачив за собою усміхненого Альошу.
— Хочете грати? — спитав я його.
— Так, і я виграю цю партію!
Чемпіон з цікавістю поглянув на Альошу.
— Прошу дуже! — сказав він. — Коли цей товариш погодиться, то я з приємністю заграю з вами до кінця.
«Товариш», тобто я, звичайно, охоче погодився, відступив своє місце Альоші, а сам приєднався до натовпу глядачів.
Альоша сів, потер руки й затиснув їх між колінами. Потім пересмикнув плечима, зробив цілком несподіваний і, як на мою думку, цілком неоправданий хід конем і вдоволено засміявся. Сміх його, був також якийсь особливий: Альоша виставляв кінчик язика крізь зуби, видавав звук подібний не то до «ц», не то до англійського «ті-ейч», і повторяв його тричі: «Ц-ц-ц!»
Але чемпіон, видно, інакше оцінив хід свого нового противника, й уперше за ввесь час гри задумано нахмурив чоло. В натовпі, що тепер збився густо біля чотирьох столиків, відчувалося ще більше напруження і зацікавленість. Атмосфера стала зовсім гарячою, і чемпіон закурив нову цигарку.
Хід, і ще несподіваний з боку Альоші хід конем, потім бігуном* — і позиція на дошці зовсім змінилася. Чемпіон, відчувши силу противника, всю свою увагу сконцентрував саме на цій дошці, з чого користали інші грачі й переходили в наступ. Чемпіон старався вдати вдоволеного, але по всьому було видію, що його розбирає досада. А «чудасій», віддавши королеву й бігуна, вдоволено затискав долоні колінами й сміявся:
— Ц-ц-ц!
Не минуло й десяти хвилин, як чемпіон мусів піддатися, і, тільки з трудом скриваючи свою ніяковість, привітно всміхнувся:
— Ви — сильний грач! — сказав до Альоші. — Завтра прошу вас окремо на дві партії. Прийдете?
Альоша встав від столика, й потиснув плечима.
— Навіщо? — спитав з усмішкою. — Я й так знаю, що вас поб’ю.
Це було сказано без найменшої гордости, але тоном такого безсумнівного переконання, що всім стало ніяково, а чемпіон спаленів по самі вуха.
— Чого ж ви хвалитеся1 наперед? — спитав роздратовано. — Ви ліпше прийдіть і тоді побачимо.
— Я вже бачив сьогодні, як ви граєте, і не маю чого приходити. Сказав, що поб'ю вас — і поб’ю.
І знову така простодушна, позбавлена найменшої зарозумілости впевненість вплинула на чемпіона, як удар батогом.
— Коли поб’єте мене, — сказав тремтячим від образи голосом, — будете ви чемпіоном.
— А воно мені непотрібне це чемпіонство! — сказав Альоша й обернувся до співрозмовника плечима.
Чемпіон ще щось сказав, але Альоша його вже не слухав: пробився крізь юрбу й пішов собі геть.
Усі були розгублені, всі почували себе ніяково і старалися замняти нетактовність Альоші, впевняючи чемпіона, що це — відомий «чудасій», а тому нема чого перейматися його вчинками й словами.
Після закінчення турніру передбачалися танці, і тому всі ще лишилися. Але я не мав настрою. Одягнувся і пішов додому. Якраз уже з тиждень до мене добиралася небезпечна серцева хвороба, тим більш небезпечна, що була безнадійною. І справді, чи міг я мати бодай найменші надії на взаємність від тієї дівчини, за якою пропадала половина всіх студентів, а друга половина, коли і не пропадала, то тільки тому, що здавала собі ясно справу з марности таких зазіхань? Вже одні Тамарині темно-каштанові коси, що спускалися нижче колін, варті були кохання. Самими тільки тими косами Тамара вражала кожного незнайомого й вигідно відрізнялася від решти дівчат, майже поголовно стрижених за модою «під баядерку». Тамара знала ціну своїх кіс і носила їх з граціозною гордістю: одну наперед, одну позад плечей. Її ясно-карі очі світилися, як бурштини, а підкреслена скромність і майже постійно опущені довгі вії робили це точене личко ще привабливішим і чарівнішим.