Дивно було мені тільки, що я, знаючи Тамару Усевич майже від дитячих літ, ніколи про неї не думав. Знав, що вона гарна, що вона буде красунею, але її зовнішність ніколи мене не хвилювала. Але ось тепер, зустрівшись з нею на інститутській вечірці й протанцювавши два танці, почув, що зі мною погано. Згодьтеся самі, що, коли вас починають у вечірніх сутінках опановувати ніжні мрії, а на світанках ввижаються дівочі очі — справа стоїть зле...
Тамара обіцяла неодмінно прийти на турнір і подивитися на чемпіона, а я потайки крив у собі думку, що в цей вечір зможу більш-менш оцінити, яку вартість мають мої аморні шанси. Коли дівчина, буде до мене схильна (на що, зрештою, я не покладав великих надій) — тоді треба відновити давнє знайомство з її батьком і поставитися взагалі до справи поважно. Коли ж ні — тоді геть з мріями! Хворобу треба здушити силою волі й здорового розсудку на самому початку.
Це все я думав, ідучи на турнір. Тимчасом Тамара не прийшла і тим самим зіпсувала мені настрій. Не люблю непевности! Або туди, або сюди...
Стояв мрячливий листопадовий вечір. Вітер обривав десь у високому небі клапті вогких хмар і залюбки запихав їх перехожим у рукави та за коміри. Світло вуличних ліхтарів, розпливалося в тумані жовтими плямами, ніби душилося в густому від вогкости повітрі.
Піднісши високо комір плаща і щулячись від холоду, я спішив додому. Почував себе і втомленим і роздразненим, а від надмірного курення було гірко в роті. Перейшов квартал, завернув за ріг, як раптом мене зупинило питання, вимовлене просто у вухо:
— Ви хотіли ходити королевою, правда? Коли б були пішли королевою — за чотири ходи дістали б мата. А я — конем, конем! Кінь — шляхетна тварина, він не зрадить, як якась там цариця Катерина. Ц-ц-ц!
Признаюся, що від несподіванки я став, як укопаний, такою дивною мені видалася ця розмова, що її Альоша ніби не починав, а продовжував з найцікавішого моменту. Ще дивнішим видалося мені, що цей чоловік, який завжди і скрізь говорив виключно по-російському, тепер заговорив по-українському, і то так чисто, з якимсь особливим, приємним акцентом. І в той час, коли мій несподіваний знайомий запальчиво пояснював мені різні тонкощі шахових. комбінацій, я стояв з широко відкритими очима й мовчки дивився на нього.
— Ви що? — увірвав сам себе Альоша.. — Дивуєтеся, що я до вас заговорив?
— Ні... — змішався я. — Навпаки, мені дуже приємно...
— Ну, приємність тут ні при чому. Я питаюся, чи ви здивувалися?
— Та, правду сказавши, ви мене й здивували...
— Що я підійшов до вас і заговорив?
— Ні, не це...
— А-а! Вас дивує, що я заговорив по-українському?
Цим питанням він остаточної збив мене з пантелику, і я вже просто зовсім не знав, що відповідати. На щастя, Альоша не чекав моєї відповіді й відразу ж змінив тему, за що я йому був у душі глибоко вдячний.
— Де ви живете? — спитав.
— На вулиці Крупської.
— А-а! Крупської — Котолупської — мадам Леніної! Ц-ц-ц! Ну, ходім, я вас трохи проведу....
Збентежений і розгублений, як рідко коли в житті, покірно обертаюся і ступаю далі поруч Альоші. Зрештою, не зовсім поруч, бо Альоша тримається на пів крок ззаду й говорить мені просто у вухо:
— Я з батьком завжди говорю по-українському, і з жінкою та дітьми також говоритиму тільки по-українському. Тільки ж що жінки поки що катма! Ц-ц-ц! А от з мамою, з сестрами і взагалі з усіми чужими людьми я говорю тільки по-російському. Знаєте, як сказано у Священному Письмі? «Не мечіть бісеру перед свинями». Ц-ц-ц! Як вас звуть? — спитав знову, несподівано змінивши розмову.
— Павло Степанович Омельченко.
— А-а-а! Ну, це все одно. Я напевно і так вас ніколи по-батькові не кликатиму. А я називаюся Олекса Ухо, знаєте? Власне, навіть не Ухо, а Вухо, бо мої предки були козаками. Але для «вєліко-русково нарєчія» ні Вухо, ні Олекса не є милозвучними словами, бачите. І мого діда ще у війську перехристили на Ухо, а мене ось — на Альошу. Альоша-Матрьоша-Макінтоша — красота! Ц-ц-ц! Є таке ім’я Макінтоша?
— Не знаю, не чув....
— Напевне нема! Але це я так собі спитав, між іншим... А ваша тітка померла, правда?
— Котра тітка?
— Ну, та, що я в неї дрова рубав, і ви тоді прийшли. Забули?
— Ні. А ви також не забули?
— Ні. Я взагалі ніколи нічого не забуваю. Ви ходите на полювання?