— То ви ще з Краю знаєтесь?
— Чи знаємось?! Та ж Олек... брат Онисифор — мій найближчий приятель, дружба і кум.
— Так?!
— Так! Він мого старшого сина до хресту тримав... Прошу зважити, що це діялося під большевиками... І взагалі рідний брат не міг би бути мені дорожчим, як він... Але як він у вас опинився?
— Та просто: прийшов і сказав, що хоче вступити до манастиря.
— Дивно...
— Чому ж дивно? — з легкими нотками образи в голосі спитав настоятель. — Брат Онисифор — монах по покликанні. Це не примха і не випадковий порив. Він, бачите, ще в Галичині, як був у підпіллі...
— Що?! Він був у підпіллі?!
— А як же. Був. Чудеса робив! Сам він не любить хвалитися, але те, що про нього оповідають, нагадує казки з «Тисяча одної ночі»... Так от, після однієї збройної сутички повстанці йото пораненого принесли до монастиря, щоб дати йому першу поміч. І брат Онисифор, а тоді ще Олекса, уподобав собі монаше життя. Доки міг — боровся в УПА, а потім виїхав на еміграцію і так довго шукав собі місця в житті, поки не опинився під нашою брамою. Так то, пане професоре!
— Брате Онисифоре, — донісся знадвору чийсь плаксивий бас, — а зайдіть но, прошу вас, подивіться на той лінотип... Я все щось не маю довір’я до підмурівки.
— Брате Онисифоре, — залунав інший голос, — чи ті яблуні; що ви казали, будемо обривати сьогодні?
—Ні, післязавтра. Зараз іду до вас, пане Колодій, почекайте хвилинку, — відповідав голос Олекси. — А ви, діти, будьте готові й не розходьтеся. Зараз вирушаємо...
— Як бачу, — сказав я, — брат Онисифор хліба даром не їсть...
Настоятель усміхнувся:
— Працює за трьох, правда. Я вже й сам йому нераз говорив, щоб звузив коло своїх обов’язків. У нас же є фахівців досить. Коли ж він каже, що йому сумно без роботи. Хвилинки вільної не посидить, все щось собі знайде: він і в школі вчить, і пасіки пильнує, і до садка нікого не допускає, і за механіка в нас у друкарні та в гаражі, а оце ще надумав рибний ставок закладати. Оце тепер цілий тиждень пісок возимо... Сам відпочинку не знає, і нікому спокою не дає. Вірите, що, відколи він у нас, то роботи вдвоє більше стало, хоч її і перед тим у нас не бракувало...
І настоятель добродушно засміявся.
— Він завжди таким був, — сказав я.
— Хай йому Бог допомагає! Діяльна людина — нема слів. Питомці і школярі липнуть до нього, як до рідної мами.
— Він любить дітей...
— За прикладом Господа нашого Ісуса Христа: «Не бороніть дітям приходити до мене»...
***
Я не міг дочекатися того моменту, коли можна буде говорити з Олексою. Бачив крізь вікно призначеної мені кімнати, як він бігав по монастирському подвір’ї з одного кінця в другий, давав розпорядження, пригадував то одну, то другу справу, ба, і сам кидався з допомогою туди, де інші не могли собі дати ради. Коли я дивився на нього з гори поверху, мені видавалося, що він — головним мотором тут, що, коли б його не стало, — зупинилося б усе життя. Подив і почуття глибокого респекту викликала його рухлива постать, його впевнені рухи, його обізнаність з найменшими деталями великої машини манастирського господарства. Брат Онисифор усе знав, усе пам’ятав, усе передбачав: коли їхати по папір для друкарні до міста, коли — по дрова в ліс, коли починати винищувати пивниці під новий врожай яблук, де треба вставити скло у вікнах, а де — направити дах. Попросту не можна було зрозуміти, як це в одній голові вміщалося стільки всяких клопотів? І не видно було, щоб ці клопоти його обтяжували. Навпаки, вони, здавалося, приносили йому тільки втіху й приємність. Своєю енергією брат Онисифор заражував інших, і всі люди працювали під його командою дружньо й весело, немов би гралися.
Сам Олекса не постарів ні трохи. Літа минули повз нього, не залишивши на ньому ніякого сліду. Але разом з тим безслідно десь поділася його дивачність, його звичка — затискати долоні колінами й глупо хіхікати, або незграбно розмахувати руками. Щезло в ньому взагалі все те, що давало підстави називати його чудасієм. Правда, сприт у праці й енергія лишилися давні, якщо не збільшилися, але кожен його рух, кожне слово мали цілком виразно окреслену ціль і не залишали місця ні для догадок, ні не були несподіванками, як це було раніше.
Але ще більшу зміну помітив я в Олексі пізніше, коли настоятель після вечері залишив нас удвох. Уже й під час вечері брат Онисифор сидів спокійно, не промовив ні одного слова під час спільної гутірки і взагалі виглядав так, як людина, яка не має ні признаку найменшої ініціативи до чогось і яку взагалі ніщо в світі не цікавить. Він покірно зігнув голову на пригадку настоятеля — познайомити мене з шкільними справами, вдруге так само злегка вклонився мені й попросив піти до шкільного будинку.