Тут він знову оживився, водив мене зі спалень до клясних кімнат, показував бібліотеку й лябораторії, а при тому говорив-говорив безугаву, не даючи ніяк мені прийти до слова. А я в той самий час питав себе: Чи він відчуває, що я його зовсім не слухаю? Чи розуміє він, що мене палить нетерплячка говорити про щось зовсім інше? Чи й справді все те, що лучило нас колись ланцюгами найвірнішої приязні, втратило для нього всяку ціну? Чи він не розуміє, як болить мене ота зміна в ньому?
Він не міг того не відчувати, бо ж був людиною, обдарованою подивугідно-чутливим серцем. Невже і це в ньому змінилося?
І я не витримав. Саме тоді, коли Олекса показував мені багату, зібрану учнями колекцію метеликів, увірвав його на півслові:
— Скажіть мені, як ви тод і врятувалися, брате Онисифоре? — спитав просто.
Наші погляди при цьому зустрілися, і Олекса раптом затнувся, зблід і довго тер собі чоло, ніби щось пригадував.
— А, тоді? — сказав нарешті. — Та дуже просто: видряпався з підвалу й пішов геть.
Я думав, що він почне докладніше оповідати, але Олекса замовк і задумався, механічно проводячи пальцем по склі скриньки з метеликами.
— Як це дійсно просто у вас виходить, — обізвався я: — «видряпався з підвалу й пішов геть»... Ви були в лябораторії з префесором Шерером?
— Був, — тихо відповів Олекса.
— Були під час вибуху?
— Був...
— А що ж то вибухло?
— Пекельні машини”.
— Звідки ж вони там узялися? Ви їх приготували?
— Ми, з професором Шерером... Ще в перший день, як поховалися в лябораторії.
Тепер я потер чоло:
— Не розумію! Як же це? Адже лябораторію перешукували, ні?
— Перешукували кілька разів.
—І не знайшли ні вас, ні ваших «пекельних машин»?
— Ні.
— Це щось неймовірне! Як же це могло бути?
— Там, були дві великі шафи з подвійними стінами...
— І цього ніхто не знав?
— Ні. Я ті стіни сам зробив.
— Коли ж ви це вспіли?
— А, це було зроблене ще за єжовщини, якраз після вашого арешту... І и, і Шерер тоді всього сподівалися, знаєте... Тож ми на всякий випадок таке придумали: коли б йому грозила якась небезпека, — він би сховався, а я б йому приносив харчі. Коли б довелося мені ховатися — він би мене годував. На пару тижнів можна було б там скритися. Вдень сидіти в шафі, а вночі сходити до підвалу й там спати.
— Диво дивне! Виходить, що ви з Шерером були дуже близькими?
— Так. Шерер був дуже порядною і шляхетною людиною.
— Ви ніколи мені про це не казали.
— Бо ми з нашою приязню не афішувалися...
На якийсь час між нами запала мовчанка, і в ній виразно чулося тріпотіння крилець великої нетлі, що припала знадвору до освітленої шиби.
— І ви знаєте, що професор Шерер загинув? — спитав я знову.
— Знаю. Він помер саме в той момент, коли вибухнули наші «пекельні машини».
— Вони вибухнули самі від себе?
— Не зовсім... Вони були сполучені дротами з дверима до підвалу. Це на той випадок, коли б нас мали піймати в підвалі. Розумієте? У підвалі ми вже не могли сховатися, ані втекти звідти... Тоді так, чи сяк — лишалася тільки смерть... Але, бачите, наші розрахунки були погані: «пекельні машини» вибухнули, але ми від них не загинули. Я навіть не втратив притомности, а професор Шерер умер від атаки серця. Він давно був хворий на серце. Злякався, що «пекельні машини» не досить сильні, що енкаведисти нас піймають живими — і від страху помер... Але що там уже згадувати! — зідхнув накінець Олекса.
— Ні, ні, чекайте, Олек... брате Онисифоре! — не міг отямитися я. — Все ж таки я не розумію... А хто ж там лишився, під руїнами з розтрощеною головою, у вашому одязі і з вашими документами? Кого ж то Ліда поховала замість вас?
Олекса підвів голову й подивився на мене якимсь тяжким поглядом:
— Енкаведист, — вимовив роздільно й понуро.
— Ви помінялися одежею з убитим?
— Так, помінявся... — і Олекса здригнувся. — Здавалося тоді, що вкриваю себе вічною ганьбою, боявся, що та проклята одежа прикипить до моєї шкіри... Але іншого виходу не було... Використав хвилину, коли всі порозбігалися після вибуху, затягнув до підвалу якогось убитого і...
— І далі? Помінялися одежею, вилізли і що? — підганяв я Олексу.
— Та далі вже було просто: спокійно перейшов через ціле місто і сховався на цвинтарі. День пересидів, а вночі пішов на захід.
— Знову «просто»! — не міг не всміхнутися я. — Все у вас «просто»!
— Та чого ж... Це було справді просто, бо енкаведистів ніхто не контролював. Навпаки навіть: я в кількох людей питався про документи...