— Ні, я не мисливець.
— Шкода. Ходили б разом. Я дуже люблю полювати, особливо на зайців. Той чемпіон, до речі, — страшний нездара. Він не виграв би в мене ні одної партії... А ви знаєте, що моя мати — то справжня відьма. Батько — дуже добрий, але нещасний через неї... Вам дивно, що я так говорю одверто?
Він сипав, як горохом, і від тих несподіваних скоків у розмові та від дитячо-одвертих запитань я почував себе так, немов би мене в гарячій лазні прали з усіх боків віниками.
— Ну, признайтеся, що вам моя одвертість видається недоречною і гідною осуду! Так про рідну маму не говориться з малознайомими людьми, правда?
Що за дивний чоловік! Господи, от уже воістину «чудасій»! І що було йому відповісти? Але, поки я надумувався, відповідь сама собою вийшла через мої уста:
— Дійсно, так не слід говорити, — сказав я вголос, і від того мені стало відразу легко. Тепер я вже зрозумів, що з Олексою треба бути цілком щирим, таким щирим, яким він є сам.
— О-о, — запальчиво говорив Олекса, — ви не думайте, що я всім про це говорю! Навпаки, нікому нічого не кажу. Тільки вам. Між іншим, ви мені давно подобаєтеся, і я радий, що з вами познайомився.
Тут Олекса, зупинився і простягнув мені руку.
— Ви вже вертаєтесь? — спитав я, стискаючи його мускулисту, теплу долоню.
— Ні, я піду далі. Це я просто для знайомства подав руку... Ви не ґепеушник?
— Що?
— Ну, чи ви не є сексотом ҐПУ*?
— Ні, — засміявся я.
— Я знаю. Тільки, так спитав, між іншим, щоб мати певність. Скільки вам років?
— Двадцять шість.
— А-а, то, значить, ви помрете раніше від мене на п’ять років.
— А то чому?
— Бо мені всього двадцять один. Отже, коли брати за теорією ймовірносте і припустити, що пересічний вік людини... Зрештою, єрунда! Теорія ймовірности тут ні при чому. Бувають же люди, що живуть і до сто років, а бувають такі, що вмирають у сімнадцять з половиною, правда? До речі, я терпіти не можу ґепеушників.
— Але про це ліпше вголос не говорити...
— Наплювать, я не боюся!.. Ви маєте наречену?
— Ні, — знову засміявся я. — А ви?
— Я ще також не маю, але вже незабаром почну шукати. Це ви тут живете?
— Так, я тут живу. Заходьте.
Запросив я з чемносте, переконаний, що, з огляду на пізній час, гість відмовиться. Але помилився. Олекса почекав мовчки, поки я відчинив двері, і увійшов до кімнати.
— Будете пити чай? — спитав я.
— Ні, не буду. А... ви на. чому варите?
— На примусі.
— О, то я зараз розпалю! Де ваш примус?
— Та ні, сидіть. Я зараз розпалю сам.
Олекса покірно сів, але зараз же, як тільки я вийшов до передпокою, що правив мені одночасно і за кухню і за умивальку, з’явився коло .мене.
— Я, знаєте, — заговорив він, — дуже люблю чай. Цілий день — чай і чай. Обідати — не дуже, а от чай!.. Рано, знаєте, всі дома спля-я-я-ять, — вимовив чомусь розтяжно це слово, — а я тихенько встану — і зараз вар’ю чай. Потім поставлю склянки на столі, покладу хліб, мед... Ми їмо багато меду, знаєте?.. Фу, як ця бензина димить! Заб’є вам пальник, побачите!.. Краще розпалювати денатуратом. Ви вірите в призначення?
— Що?!
— Ну, в призначення. «Що має бути — того не минути» — не знаєте?
— Більше не вірю, як вірю.
— Чому не вірите?
— Та тому, що людина, яка вірить у своє призначення, може лежати на печі, не ворухнувши й пальцем, вичікуючи свого «не минути».
— А ви б могли так лежати?
— Власне, що не міг би.
— Ну, то, значить, це і не є вашим призначенням. Коли б призначення вам веліло лежати на печі — ви і лежали б. А так — ні. Бачите, навіть печі не маєте, а на примусі хіба не будете лежати. Ц-ц-ц!..
Олекса зморщив при тому носа й видався мені таким забавним, що я розреготався до сліз.
— О, бензина вже вигоріла, треба помпувати! — скрикнув мій потішний гість і кинувся до примуса.
— Та лишіть, Олексо, я сам!.. — спробував я його спинити.
Але він мене не слухав.
— А-а, бачите, я ж так і знав, що пальник заб’ється! — крикнув, він. — Де голка?!
Я вже не протестував і подав голку.
Олекса розпалив примус, налив у чайник води, поставив його на вогонь і взявся мити руки. Робив усе охайно, справно, навіть педантично і поводився так, ніби був у власній хаті.
— Я все люблю робити сам, знаєте? — говорив при тому. — Сам собі скарпетки церую*, сам ґудзики пришиваю, сам сорочки перу і прасую. Бачите, які в мене сорочки? — спитав гордо й вип’ялив груди.
— Бачу. Я вже давно заздрив вам, дивлячись на ваші сорочки.
— Ц-ц-ц!.. Ніяка прачка так не випере... А я ще й комірці вмію перешивати! Отак, знаєте, як комірець протреться — я зараз виріжу на спині сорочки смужку і зроблю новий, а на спині чимсь другим підшию. На спині ж під піджаком не видно, правда?