Від несподіванки я розгубився:
— Дивне питання!
— Зовсім не дивне, хоч таким воно на перший погляд здається, — наступав на мене Олекса. — Ну, скажіть, що таке Україна?
— Ви що, Олексо, жартуєте, чи й справді маєте сумнів у тому, чи я знаю, що таке Україна?
— Зовсім не жартую і сумнівів не маю: ви не знаєте, що таке Україна!
Я мимовільно усміхнувся:
— Оце говорить не брат Онисифор, а справжній Олекса! Ваше твердження, Олексо, на цей раз дуже сміливе й необґрунтоване.
— А я повторюю ще раз: ви, Павле, не знаєте, що таке Україна! Так само як, наприклад, ніхто не знає, що таке війна. Розумієте? Для того, щоб знати, що таке війна, треба знати про життя всіх її жертв. Треба знати про страждання всіх убитих, про тих, що лишилися без рук, без ніг, без очей, про тривоги й болі їхніх родин, про... Ні, ви ж бачите самі, що всього неможливо знати! І от — Україна... Для мене — це поняття, яке не можна окреслити сухими цифрами, науковими категоріями, чи загальниковими, утертими фразами; Для мене Україна — це щось живе, реальне, конкретне, складене з безлічі окремих образів...
Він примружив очі й повів довкола рукою:
— Я їх так виразно бачу, що, здається, досить простягнути руку — і можна тих образів, торкнутися. Розумієте? Отак виразно бачу, як ці стіни, шафи, як вас! Всі ті події й випадки, свідком яких я був, врізалися мені в пам’ять і переслідують мене безупинно, нагадуючи дійсність, якої ми звідси не бачимо...
Він дедалі більше хвилювався. Пересував з місця на місце мої сірники й цигарки, і при тому я бачив, як тремтять його пальці. Врешті обернувся і знову заходив з кутка в кут.
— Як тільки почую слово «Україна», — тягнув далі, — відразу чомусь перед моїми очима виринають безконечні черги — ота. найхарактерніша риса підсовєтського життя. Вся Україна, багата, горда Україна — в чергах, як жебрачка: черги перед порожніми крамницями, черги обдертих колгоспників за своїм же хлібом перед міськими церабкоопами, черги в смердячих, нужденних їдальнях, черги в установах для полагодження найдрібніших справ, черги біля залізничних кас, черги біля трамвайних зупинок, черги під в’язничними мурами — скрізь черги! Божевілля, пошесть черг, в яких тратиться четверта частина життя! Але це ще дрібниця. Коли заходжу до церкви — зараз же бачу інші церкви: бев хрестів, без дзвонів, з поганьбленими вівтарями, пограбовані, перетворені в стайні або магазини. Коли погляну на наших вихованців — зараз же бачу тисячі жовтих, рахітичних, страшних дітей з убивчими очима скептиків і циніків, — тих обездолених сиріт, що чахнуть по холодних і похмурих притулках. Я бачу катованих в’язнів, бачу каторжників, засуджених на повільну смерть у таборах Сибіру й Далекого Сходу, обдертих, висохлих, вкритих струпами й ранами. Я бачу нарешті горстку тих святих безумців, що гинуть у боротьбі за життя, якого вони ніколи не побачать. Я бачу так багато і так ясно, що мій череп тріскає, а душа обливається кров’ю...
Олекса замовк і закрив обличчя руками. Мені здавалося, що він розридається. Але він постояв трохи, зідхнув глибоко, ніби стрясаючись зі страшних видив і заговорив знову здавленим голосом:
— Для мене, наприклад, голод 1933-го року — це не просто трагедія, в якій загинуло сім мільйонів людей, а сім мільйонів окремих трагедій.... Ні, навіть не сім мільйонів, а втроє, вчетверо більше; бо ж рідні тих загиблих, хоч і вижили, пережили не меншу трагедію... Трагедія Вінниці — для мене стільки трагедій, скільки було жертв і їхніх родин... Взагалі, ціла Україна — це не просто поневолена держава, а сорок, чи скільки там, мільйонів трагедій. Сорок мільйонів духових і фізичних тортур, знущань, приниження, безправ’я, терору й жаху! Чи в наших серцях і мозках може зміститися бодай мільйонова частина правдивого змісту того апокаліптичного числа? Вдумайтеся, Павле, в це добре, усвідомте собі до кінця всю жахливу правду, — і тоді побачите, як ми в суті речі байдужі до того, що мусить становити собою, мету нашого життя...
Олекса увірвав, підійшов до вікна і приложив чоло до шиби, за якою далі розпачливо билася на світло нетля. А я сидів, онімілий і приголомшений, хоч у словах мого приятеля властиво не було нічого нового. Але він, цей дивний монах, посідав якийсь секрет, при допомозі якого вмів дібратися до найчутливішої закутини серця і змусити дивитися на речї своїми очима. І я, несвідомо піддавшись його впливові, вже перенісся уявою до рідного краю. Я вже бачив не лише те, про що говорив Олекса, а й багато іншого, що пережив на власному досвіді, множив це все машинально на сорок мільйонів і відчував, як до мене підкрадається божевілля.