— Мене вважали диваком, чи там чудасієм, — долинув до мене, ніби з іншого світу голос Олекси, і я аж здригнувся, побачивши його знову навпроти себе, — а я, дивлячись на людей, уважав їх не то що диваками, а попросту божевільними. Всіх! І вас у тому числі.
— Мене?!
— І вас. Бо, коли серед того життя, яке ви самі назвали «купою голодного болю і страждань», в умовинах руйнації і нищення підвалин нашої нації, — ви могли поважно думати над ґатунками тютюнів і вивчати якісь там продихи рослинного листя, — ви не були нормальною людиною. Ні ви, ні інші! Там взагалі всі божевільні: службовці, робітники, селяни, інженери, агрономи, учителі, науковці, поети — всі! Всі з поважним виглядом роблять очевидно безглузду роботу, або виснажуються, затягаючи ще сильніше зашморг на власній шиї. Чи це не божевілля?! З тих сімох мільйонів, що згинули з голоду, і з тих нових мільйонів, які впали пізніше жертвами репресій, могла б постати принаймні мільйонова армія. Розумієте? Мільйонова армія! Озброєна самими тільки вилами й сокирами, вона була б уже грізною силою і могла б перевернути життя, напевне не втративши й половини. Це — коли б люди були нормальні, коли б уміли дивитися в саму суть речей і бачити ту одиноку мету, за яку треба було боротися. Але вони замість того воліли вигинути мовчки, як овечки, покірно, без спротиву, вигинути без ризику. Чи це не божевілля? Павле, я вас питаю: чи це не божевілля?! І ви також... Ви божеволіли від галюцинацій уночі, але вдень пильно вивчали ґатунки тютюнів і могли вмерти над ними з голоду, могли загинути в застінках НКВД, чи на засланні, — на це ви були покірно приготовані. Але думка самої можливости загинути в боротьбі вас злякала, видавалася вам жахливо абсурдною, страшенно небезпечною! Не тільки вам, а й іншим. Інші мені казали те саме, що й ви... Взагалі я прийшов до переконання, що всі божевільні, разом зі своєю працею, зі своїми клопотами, зі страхом за своє сміхотворне, беззмістовне існування! І я зненавидів людей. В душі я кпив собі з них, кпив і сам з себе за те, що люблю їх і ненавиджу водночас... Коротше кажучи, я був непослідовним і незрозумілим чудасієм...
Я довго мовчав, слідкуючи за Олексою, що снувався по кімнаті, видно, вгамовуючи своє хвилювання, і потім обізвався:
— Бачите, Олексо, не так воно просто було зробити, як вам видається... Ми не гірші від інших народів, бо ж коли тепер половина Европи, в тому числі половина німців, знаних як найзавзятіших вояків, терпить московське ярмо, — значить, що люди не почувають себе в силі стати до боротьби. Ми не є якимсь звироднілим вийнятком.
— Так! — стрепенувся Олекса, немов би його хто вколов голкою. — Божевільних тепер стало вдвоє більше, але мене це ні в чому не переконує, а якраз навпаки! Люди якісь такі дивні, що найчастіше потішаються думкою, мовляв, інші не ліпші від нас. І це мене найбільше лютить. Чому, скажіть, чому не встануть всі разом, як один, і не крикнуть: Годі! Адже це так просто, так надзвичайно просто! Ну, от, уявіть собі, що з якоїсь радіостанції впаде наказ: «Усім такого і такого числа, такої і такої години повстати! Старшинам і воякам армій — обернути зброю проти тих, хто наказу не виконує!» — і цього б досить! Обійшлося б навіть без війни, слово чести!
У його щирому тоні було стільки добродушної простоти, стільки переконливости, що мені в ту хвилину й справді видалося все це таким легким, як найлегша дрібниця. І я усміхнувся.
— От, ви знову смієтеся! — Огірчено зідхнув Олекса. — Так було завжди: моя найясніша, найпростіша думка людям все видавалася дивацтвом. Знаєте, чому? Бо люди не вірять один одному. Кожен думає: «Добре, я зроблю так, а інші не схотять. І тоді я потерплю». І так воно справді буває: найсміливіші вирвуться, а слабодухи причаяться в запічках. Сміливці програють, а слабодухі затирають вдоволено руки й кажуть: «А що, а що? А ми ж знали, що так буде!» Ет! — махнув рукою і заходив скоріше.
— Я розумію, — продовжував після короткої павзи, — чому мене вважали чудасіем: тому, що я міг уподібнитися до інших. Кожний видається диваком, коли опиниться в невластивому для себе середовищі й напне на себе чужу одежу... І я також ніколи не знав, на яку ногу ступити, щоб не виставити себе на посміховище. Потім привик до того і робив так, як мені подобалося. Переконався, знаєте, що все одно не знайду належного місця в світі, ніколи не зрозумію людей, як рівно ж вони мене ніколи не зрозуміють. Інколи, правда, створював собі ілюзії й химери, вдавав, що вірю в них, щоб тільки чимсь заповнити моторошну порожнечу існування, яке не мало ніякого сенсу. Але тоді саме ставав найбільшим диваком і найбільше потішав оточення. Думаєте, я того не знав? Знав, але мені було байдуже. Ну, але що там згадувати! Скінчилося! Ми, Павле, з вами наговорилися сьогодні за ціле наше знайомство. Пізно вже. Ходім спочивати.