— Чекайте, Олексо, ще хвилиночку, — попросив я гаряче, — ще хвилиночку! Я не можу відійти так назавжди, бо відчуваю, що ця наша розмова вже більше ніколи не повториться... І як же? Що я скажу Лесеві? Ліді?
В очах Олекси раптом спалахнув теплий, ласкавий вогник, миттю відродивши в ньому те знайоме й дороге для меле, чого я вже намарне дошукувався цілу годину.
— Що скажете? — перепитав мрійно. — Перекажіть їм, що я часто молюся за всю вашу родину, що я люблю їх так само, як і раніше любив, що день, в який я довідався про ваше щасливе прибуття з-за океану, був одним з найрадісніших днів у моєму житті...
— Що?! Ви давніше знали про це?!
— А як же... Довідався з часопису.
— І не дали знати про себе?
Олекса зідхнув:
— Ні. Павле, не дав. Навіщо?
— Та хоч би для того, щоб потішити нас своїм спасінням, щоб угамувати безпідставний біль постійного оплакування вашої загибелі!
— Ви знову не розумієте мене, — сказав Олекса з сумною усмішкою. — Адже колишній Олекса-чудасій таки загинув, а замість нього існує зовсім незнайома для вас людина. Тож пощо було подавати про себе вістку?
— Боляче мені почути таке від вас, Олексо!
— Це тому, Павле, що ви й далі хочете вважати мене Олексою. Ви жалуєте, що зник непотрібний, смішний і нещасливий дивак, і не хочете погодитися з фактом, що замість нього існує простий, нудний, як ви сказали, монах, хоч він щодня дякує Богові за те, що знайшов мету свого існування.
— Радий це почути. Але чи ви й справді щасливі тут?
Олекса нахмурився:
— Слово «щасливий» мусить бути викинене до якогось часу з нашого лексикону, Павле! Тепер ніхто не має права бути щасливим, і я щасливим не є. Я тільки переживаю радісні хвилини, коли бачу поріст шляхетних пагінців на юних душах, що їх защеплюю нашою спільною ідеєю.
— Вірю, що вам це вдається. Отець ігумен мені казав про ваш великий вплив на вихованців.
— З ними мені легше знайти спільну мову, як з дорослими, — признався Олекса. — Не знаю тільки, чи збережуть вони той вогонь, що горить тепер у їхніх душах, далі в житті. Думаю, що збережуть. Але, коли і не збережуть, коли навіть мені і не судиться за мого життя дочекатися того, про що я мріяв від юнацьких років, то все ж я відійду зі світу з чистим сумлінням, знаючи, що віддав для справи все, що міг, і не залишив для себе нічого. Чи ви розумієте мене, Павле?
Я встав, простягнув руку і схилився з глибокою пошаною:
— Так, тепер я зрозумів вас до кінця, дорогий брате Онисифоре...
______________
Примітки упорядника інтернетної публікації
Українська письменниця Ольга Мак (Мак – літературний псевдонім; справжні прізвища: дівоче – Петрова, у шлюбах – Дорошенко і Гец) свій роман «Чудасій» написала у Бразилії, де жила з 1947 по 1970 роки, а надрукований він був у Канаді, у місті Торонто 1956-го року. За цей твір Ольга Мак 1956-го року отримала нагороду від Українського літературного фонду у Чикаго. А 1958-го цей твір був запропанований комітету Нобелівської премії з літератури. Але того року премія була присуджена російському автору Борису Пастернаку за роман «Доктор Живаго». В Україні, на батьківщині письменниці, роман «Чудасій» було надруковано аж за 52 роки після канадської публікації. У львівському літературному журналі «Дзвін», №№ 5-7 за 2008 рік. Тут твір представлено за першою публікацією. Подекуди збережений тодішній тамтешній український правопис, котрий дещо відрізняється від сучасного офіційного в Україні.
Повість – таке визначення своєму твору дала авторка, але літературознавці вважають, що він має всі ознаки роману.
Інвазія – вторгнення (з латин.)
Б.С. – Богдан Стебельський (1911-1994), український мистецтвознавець, журналіст, художник (зокрема автор обкладинки цієї книги).
«Комбєд» (Комбід) – комітет бідноти. На українських землях комбіди почали створюватися в ході війни РСФРР і УНР в 1918-1919 роках з ініціативи Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Цей уряд видав у листопаді 1918 року та січні 1919 року два спеціальні положення, які регламентували організацію, склад та функції комбідів. Сільський комбід складався з трьох осіб, волосний — з п’яти-семи. Взимку 1919 року комбіди створювалися переважно в Лівобережній Україні, де радянська влада змогла закріпитися. Спроби більшовиків розколоти українське село, спираючись на його біднішу частину, фактично провалилися. Селянство відповіло на запровадження «воєнного комунізму» масовим повстанським рухом, який спричинив тимчасове падіння радянської влади. Після поновлення радянської влади в 1920 році більшовики відмовилися від запровадження комбідів і замінили їх комітетами незаможних селян.