Бігун — шахова фігура, котру називають також слоном або офіцером.
Сексот ҐПУ — (секретный сотрудник Государственного Политического Управления при НКВД) — донощик, завербований совєтською службою державної безпеки.
Зрезиґновано — покірливо, відмовившись від опору.
… по взірці обруса. — … по узору скатертини.
Праник, пральник або прач — дерев'яний валок для вибивання білизни під час прання.
«Принцеса Турандот», або просто «Турандот» — назва казкової п’єси італійського драматурга Карло Ґоцці та опери за її мотивами італійського ж композитора Джакомо Пуччіні.
Сосо Джуґашвілі — Йосип Сталін (Сосо — панібратський варіант імені Йосип, Сталін — партійний псевдонім).
Рицина — олійна рослина з родини молочайних. У медицині рицинова олія використовується зокрема як проносне (через те англійці звуть цей вид «рослина-касторка»).
Мищини — маленькі миски.
Інтруз — непрошена особа.
Ґапитися — витріщатися.
… збиті чвірками… — тобто з’єднані по чотири штуки.
Тлум — юрба, натовп.
Недискретно — неприховано.
Дрантивий — негідний, поганий.
«Стругати моркву» — танцювати.
Непоцеровані — не заштопані.
Скринінґ — тут: медичне обстеження мігрантів з метою їхнього сортування за станом здоров’я (зокрема психічного).
Сутерен — підземелля, підвал.
Додаток
У ґроні наших славетних письменників української діаспори ім’я Ольги Мак особливе. Чомусь та, про котру писала чи не вся діяспорна преса, та, яка своїми прекрасними творами завойовувала серця читачів у Бразилії, Америці, Канаді й цілій Європі, та, несхитністю духу, принциповістю і талантом котрої захоплювались її сучасники, побратими по перу, — досі лишається для України невідкритим островом у безмежному морі нашої духовності.
Задля справедливості ми мали б поставити ім’я Ольги Мак у ряду достойників нашої літератури — Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Василя Барки, Уласа Самчука, Докії Гуменної. І це далеко не всі, з ким вона пліч-о-пліч невтомно вела чесну борозну української прози...
Народилась майбутня письменниця 20 липня 1913 року в Кам’янець-Подільському, в небагатій родині державного урядовця Нила Семеновича Петрова. Ледве виповнилося Ользі півроку, родина перебралась до Києва і прожила там до 1920 року. Вигнало їх звідти воєнне лихоліття, і вони опинились у мальовничому селі Вільхівчику неподалік залізничної станції Корсунь, де тече красуня Рось. Письменниця згадувала, що саме там, у Вільхівчику, вона відчула себе українкою. Коли ж несподівано й передчасно померли дві її сестри і батько, осиротіла родина знов переїхала до Кам’янця, де Ольга закінчила семилітку.
Шкільна наука давалась дівчині надто легко, знання мовби самі пливли до рук. Вона жартома казала, що читати навчилася ще в сповитку. Єдиною книжкою її дитинства був Шевченків «Кобзар». Нишком від усіх рідних у конторській книзі, що приніс додому дідусь, вона записувала всілякі вигадки, бувальщини, вела щоденники, а найдужче захоплювалася творами на літературні теми. Назавжди запам’ятала той день, коли вчителька перед усім класом похвалила її переказ оповідання Віктора Ґюґо «Маленький Гаврош» і висловила припущення, що колись із неї виросте письменниця. Звідтоді зухвала й манлива мрія цвяшком засіла у юній голові.
Шістнадцятилітнім дівчам Ольга потрапляє у вир самостійного життя. То випало на час колективізації та проголошення ліквідації неписьменності. За її вчителювання в глухому селі життя показало себе безжальним і цинічним учителем (про це вона оповість у пізніших творах «Земля плаче», «Українське село під більшовиками», «Процихи»). Вона побачила село, так би мовити, зсередини. Її чіпке око нанизувало на нитку пам’яті жахливі картини «справжньої колективізації», вимальовувало потворне обличчя голодомору, що сунув Україною, лишаючи за собою пограбовані хати та понівечені долі. Але все це вона опише тільки на еміграції (в нарисах «Столиця голодного жаху», «У великодню ніч» та ін.) Тоді ж Ольга мусила набратися терпіння, щоб отримати посвідку про фізичну працю, без якої не приймали до вузів. А отримавши, вступила — спершу в технікум чужих мов у Кам’янець-Подільському, а потім до Ніжинського педагогічного інституту.