На життєвому шляху Ольги Петрової зустрічається розумна, шляхетна людина — професор мовознавства Вадим Дорошенко, з яким вона пов’язала свою подальшу долю. (Уточнимо: з народження — 1905 — він був Дрочинський, але через свого батька Олександра Дрочинського, що опинився в політичній еміграції, мусив узяти собі прізвище Дорошенка, котрогось із предків по лінії матері). Вони стають добірним подружжям, у кожному з них розвивалася самодостатня особистість і в тій гармонії взаємолюбові та взаємоповаги вони могли б прожити довге щасливе життя. Могли б... якби не пішов у наступ червоний терор.
Поживши якийсь час у Харкові, Дорошенки перебираються до Кривого Рогу, тоді до Ніжина: Вадим іде на викладацьку роботу, Ольга докінчує навчання в інституті, водночас учителює, народжує Вікторію, потім Мирославу. Та ось, як Дорошенко й передчував, чорний ворон репресій постукав і в їхнє вікно. 1938 року Вадима заарештували, а потім випустили. Одначе то вже був сигнал біди. Його заарештовували ще двічі, і за третім разом — безповоротно. Дружина професора перетворилась на дружину «ворога народу» — на кону історії за одним і тим же негласним сценарієм «розігралась» ще одна людська драма. Точніше — нелюдська драма. Ольга осмислить її й опише аж згодом, уже в Бразилії, в своїй першій книжці спогадів про репресії в Ніжині 1937-39 рр. «З часів єжовщини» (1949, 1953, 1954). Ця книга спогадів читається на одному подихові, лишається тільки шкодувати, що вона досі не перевидана (!!) в Україні (лише третину спогадів видрукувала газета ніжинської «Просвіти»),
1941 року, напередодні війни, Видима Дорошенка та ще чотирьох викладачів ніжинського інституту червоні «єжовці» НКВД звинуватили у контрреволюції. Крізь усе життя пронесла Ольга світлий образ батька своїх дочок, знищеного ні за що 31 грудня 1944 року.
Прибита горем, але не зломлена духом, без сумніву й жалю, Ольга разом з дрібними дітьми 1943 року покидає рідні місця. Згодом вона опинилася в австрійському таборі, де й народилась письменниця Ольга Мак. (Щоправда, перші публікації вона підписувала Ольга Гец, — О.Г.). Звідтоді на довгі роки зав’язалася співправця з ульмівськими «Новими днями» та американською «Свободою». Зайшли зміни і в її особистому житті — вона виходить заміж за галичанина Миколу Геца (1910-1993), який походив з Добромиля.
1 вересня 1947 року Геци (Микола, Ольга, Вікторія, Мирослава та однорічний син Миколка) ступили на землю нового поселення — бразилійський берег. Корабель причалив у Ріо де Жанейро. Потягнувся безпросвітній побут і заробляння на кусень хліба тяжкою фізичною працею — чоловіки рубали ліс, жінки садили город і пололи. З початком 1948 родина оселилася в Куритибі, де жило багато українців. Микола Гец був активний у суспільному житті, редагував часопис «Хлібороб». Усі троє дітей покінчали португальські школи і здобули безкоштовну вищу освіту.
У Бразилії Ольга Мак багато писала, власне, саме там були написані майже всі її чільні твори. «Життя в Бразилії я би назвала Робінзонадою, — згадувала вона в одному з інтерв’ю. — В тій милій, соняшній країні я відразу відчула себе вільною людиною. Там нема дискримінації, і люди навіть не знають, що щось таке може існувати. Нас прийняли як рівноправних громадян і дали нам повну волю — жити або... згинути... Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам...» Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не заповзялася продавати на базарі яйця та банани, щоб розбагатіти. На перших порах вона писала здебільшого на обгортковому папері, у якому приносили з крамниці продукти. Та редакції не зважали на той папір, публікували її твори і заохочували писати ще. Так з’явилися прекрасні романи «Бог Вогню», «Чудасій», «Жаїра», «Проти переконань», «Куди йшла стежка» та сила-силенна нарисів, оповідань, легенд.