У грудні 1970 року Ольга Мак переїздить до Канади, куди вже раніше перебралися її доньки. «Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки», — так прокоментувала вона ту подію. На той час (від 1960 року) вони з Миколою Гецем уже були в розлученні, спільне життя в них не склалося...
З Ольгою Мак ми познайомилися (спершу листовно), коли разом з Дмитром Чередниченком упорядковували читанки для початкової школи і нашукували тексти діаспорних письменників. Уже з першого листа (від 23 вересня 1992) було видно, як вона ставиться до свого покликання. Перечитую ті (близько п’ятидесяти) натхненні, талановиті листи і ніби чую її голос — у ньому постійно бринить тривога за Україну. Свідчення цьому — два її унікальні послання, писані перед поїздкою в Україну: «До редакції Кам’янець-Подільського Вісника» від 10 листопада 1992 року та «До Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932-33 рр в Україні» від 22 квітня 1993 року. То — листи-нариси, листи-документи. З картини пам’яті тих літ складається ціла мозаїка болю, невимовного терпіння, страждань, неймовірних трагедій, що спустошували людські душі до невпізнання. Тут теж очевидне вміння письменниці в одному й тому ж кадрі документально передати водночас і усміх, і сльозу.
Повість «Каміння під косою» присвячена пам’яті мільйонів мучеників у сорокову річницю голодової трагедії на Україні. У долі дитбудинківського хлопця Андрія, якого до Харкова пригнав голод, прочитується доля тисяч українських дітей, що якимось дивом зуміли зберегти в умовах страшної дійсності душевне добро й моральні чесноти. Досі «Камінню під косою» пощастило найбільше — в Україні повість перевидано тричі.
У вересні 1993 року в супроводі доньки Вікторії вісімдесятилітня Ольга Мак приїхала в Україну. То були мандри, насичені зустрічами зі студентами та викладачами вузів у Києві, Ніжині та Кам’янець-Подільському. Вона відвідала Канів, Львів, у Карашині та Вільхівчику вклонилася могилам батька й сестер. Крім того, у Ніжині впізнала той будинок і ту кімнату, де народилась Мирослава. У Національній спілці письменників відбувся її творчий вечір, де вона читала етюд про останні години життя Тараса Шевченка «Суджена», а в Чернівцях вона виступила на науковій конференції на увічнення пам’яті жертв голодомору в Україні 1932-33 рр. з доповіддю «Голод з перспективи шестидесяти років». Ще їй хотілося навідатись у Кривий Ріг, де народилась Вікторія, та не встигла. Загалом, попри втому і безкінечну їзду, мандрівку вона вважала успішною.
Повернувшись до Канади, Ольга Мак взялася за ще один життєпис під умовною назвою «Зиґзаґами життя», де почала описувати свої враження від зустрічей та знайомств на Україні. Завжди нетерпляче вона чекала листів і переживала за те, що в нас діється. «Біда і скрута для мене не новина. Знаю, по чому лікоть кваші. Але тоді була молодість і була надія на краще. А в старості чи в каліцтві опинитися серед безпросвітної нужди — страшно. І байдужість до виснажених віком, до скривджених недугою — це такий злочин з боку можновладців, на який нема вибачення», — писала вона.
Згодом у її листах з’являється більше нарікань на здоров’я. Вона бадьорилась, трималась духом, але вже розуміла, до чого йшлося. Переборюючи муки фізичні, вона й далі не стояла осторонь там, де її слово мало щось важити, де сумління вимагало боронити правду. Однак її сили поволі танули. Довелося лягати в лікарню. І там, у нерівному двобої з недугою вона дивувала медперсонал силою духу та, здавалося б, незнищенним почуттям гумору.
Померла Ольга Мак о першій годині ранку 18 січня 1998 року. Поховали її 22 січня на українському цвинтарі «Київ», що міститься в Овквілі біля Торонто, де лежать вояки УПА, де зовсім поруч біля неї спочиває її літературний побратим Улас Самчук і багато-багато інших достойних людей.
І от повість (власне, роман) «Чудасій», видана 52 роки тому, нарешті повертається в Україну цією публікацією. Я мріяла про це з тих пір, як заходилася вивчати творчість Ольги Мак. Ще відтоді, як у нас із нею зав’язалося жваве листування. Саме тоді я збагнула, яка Ольга Мак була вимоглива й прискіплива до себе. Скажімо, на мій захват від повісті «Чудасій» вона відповіла: «Щодо «Чудасія», Ви зуміли без безпосередніх компліментів полоскотати мою амбіцію, хоч я на похвали якась цілком байдужа. Читачам вона сподобалась, і я можу з чистою совістю сказати, що викликала найбільший шум на діяспорному ринку. Але я особисто цим твором невдоволена. Не примирила мене ані друга нагорода на літературному конкурсі, ані дуже прихильна критика дуже авторитетних критиків, ані усні й писемні гратуляції. Повість була писана поспіхом, в більшості навіть без чернетки...» (лист від 30 грудня 1992 року).