— Правда, — відповів я всміхаючись і простягнув йому цигарки: — Куріть.
Олекса відмахнувся:
— Не курю. Я ж пасічник, знаєте? А бджоли не люблять курців... Але, коли б навіть я й не був пасічником, — все одно не курив би. Курення — ще взагалі велика єрунда. Тільки на здоров’я шкодить, знаєте? Горілка також... Я не курю і нічого не п’ю. Хіба от тільки чай. Чай я дуже люблю...
За чаєм, якого Олекса справді з видимою насолодою випив аж кілька. склянок, ми говорили про найрізноманітніші речі. Властиво, говорив мій гість, а я лише відповідав на питання, або слухав.
— Ви чули, — спитав Олекса, — що на. мене всі кажуть «чудак»?
— Чудасій, — поправив я.
— Як? Чудасій? А-а-а, ну, це все одно... А чудак, кажуть, — це вже півдурака. Правда?
— Не завжди.
— Гм... А, як ви думаєте, чудасій — це щось більше, чи менше від півдурака?
— Думаю, що це зовсім щось інше.
— Так?.. А хто є дурнішим: наприклад, чверть дурака, чи три чверті дурака?
— Філософське питання! — засміявся я. — Думаю, що обоє вартують однаково. А чому вас це цікавить?
— Бо я, знаєте, думаю, що всі ті, хто мене вважає півдураком, чи там чудасієм, — дурніші від мене. Вірите?
— Вірю.
— Чому вірите? — здивувався Олекса.
— Бо вважаю вас людиною розумною і цікавою.
— Справді?! — зрадів, гість чисто по-дитячому.
— Справді. Кажу вам це по щирості.
— Але ж ви мене зовсім не знаєте!
— Зате я вас бачу і слухаю.
— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Думаєте, що як бачите і слухаєте, то вже й знаєте?
— Я ж не казав, що вже знаю вас, — пояснив я Олексі. — Я тільки хотів сказати, що всі ваші слова мені видаються розумними й цікавими.
— Але й чудними одночасно, правда?
— Я б назвав їх тільки своєрідними.
— Як? Своєрідними? А-а, ну, це все одно... І, слухайте, що я хотів сказати?.. Як ви думаєте, нашу «мудру, пролетарську владу» можна обдурити, чи ні?
— Не розумію вас...
— Чому ж не розумієте? Ну, от, просто: влада видає якісь закони, скеровані проти людей. Чи можна, так зробити, щоб при допомозі тих самих законів владу обдурити?
— Не знаю.
— Ц-ц-ц! А я знаю точно й кажу вам, що можна!
— Як це?
— Та, просто! Ви думаєте, наприклад, що я кілька років дрова з необхідносте рубав? Єрунда! Мені потрібно було виробили власний «пролетарський стаж», щоб інженером. зробитися. Бо так, знаєте, як я був сином службовця, формально — татів утриманець, то це вважалося чимсь гіршим, як наложниця. Одним словом, третя категорія. А в Індустріальний Інститут, як самі знаєте, по третій категорії не було чого навіть пхатися. Ну, от я і придумав, ходити на поденні роботи. Так і мамашу свою трохи підкупив, і грошей наскладав, і документи на першу категорію виробив. Прийшов до інституту, як пролетарій, від родини не залежний, самостійний батрак. Ц-ц-ц!..
— Ну, грошей ви, мабуть, багато не наскладали...
— Думаєте?! — оживився Олекса. — Гадаєте, що я своїй прекрасній мамаші всі віддавав? Фігу з маком! Я кожного дня собі по двадцять копійок у черевик ховав... От, прийду додому, а мамаша до мене: «Ти, пролетарій! Ану, показуй, що заробив?» — і зараз по кишенях. Я все боявся, щоб не сказала роззутися. Але вона не догадувалася, вважала мене також дураком, чи там, півдураком... І так, знаєте, за місяць — яких п’ять рублів, за рік — шістдесят, за п’ять років — триста. Ц-ц-ц!.. От вам і півдурака!
— І справді наскладали аж триста рублів по двадцять копійок?! — здивувався я. — Нічого не витрачали з них?
— Ні копійки! Та я не триста наскладав, а більше. Убрання купив, білизну купив, плащ, бо ж тепер — диктатура пролетаріату. Ц-ц-ц!.. А в інституті мені стипендію дали, як належиться першій категорії. Ц-ц-ц!..
— Спритний з вас чоловік!
— Хм!.. Це ще нічого... А взагалі, знаєте, чудаком добре бути в теперішніх часах. Бо ж кожний розумний уже й підозрілий. А так — чудасій і чудасій. Я ось інколи таке слово скажу, що нормального чоловіка за нього б давно заслали, де Макар телят пасе, а мені нічого. Дурному ж не дивуються. Інколи справді шкода, що я не цілковитий кретин...
У тих останніх словах несподівано прорвався такий жаль і така гіркота, що мене здавило за серце. Та й мій гість, втративши відразу всю веселість, втопив погляд у протилежну стіну, і мені видалося, що в його очах блищать сльози.
— Що ви, Олексо!.. — постарався я заговорити якомога бадьоріше. — Для чого такі трагічні слова?
— Ах, тільки не жалійте мене, будь ласка! — несподівано вибухнув Олекса й схопився з місця. — Не потребую вашого співчуття, знаєте?! Говорите одне, а думаєте друге!.. І нехай я буду навіть останнім ідіотом, але я не поміняюся з вами місцями. Бо я, «чудасій», усе ж таки маю трохи свободи, а ви, мудрі, — ні!..